Цей твір про дивовижну жінку Молодику Юлію Остапівну (у дівоцтві – Галаган). Про її долю я дізналася від нашого вчителя зарубіжної літератури Овсяник Любов Миколаївни, яка є її правнучкою. Якось на уроці ми говорили про те, що тримає людину в житті, дає їй силу й віру навіть у моменти відчаю. Ми згадували долі різних людей, а потім Любов Миколаївна розповіла про свою прабабусю, яка все життя лікувала травами людей. Ці знання вона перейняла від рідних. З весни і до осені вона ходила по лісах, луках, садках, збираючи різнотрав’я, часто з онукою чи правнучкою.
Їхали до неї з усіх навколишніх сіл і районів, і всім чим могла допомагала. Народилася у 1883 році в місті Сміла ( нині Черкаська область) у родині працівника залізниці, що діяла ще за царя. І, напевно, ніколи б не подумала, що доживе до віку атомних ракет, а помре в рік найжахливішої катастрофи в історії людства – Чорнобиля. Отож, прожила вона майже 104 роки! У їхній сім’ї з дванадцяти дітей вижило лише шестеро, інші померли маленькими. Юлія закінчила гімназію, а пізніше разом з чоловіком Молодикою Павлом Марковичем вчителювала. Павло Маркович, до речі, мав якусь із тогочасних нагород за вчительську працю. Коли вона з чоловіком переїхала до Миргорода, у їхній сім’ї будо четверо дітей : сини Валентин, Семен і Юрій, і донька Антоніна (бабуся нашої Любов Миколаївни).
Перед самою війною найстарший Валентин, який уже мав сім’ю, побудував власну хату, куди забрав жити і свою маму. Але в мирні й щасливі плани ввірвалася війна. Своїх трьох синів Юлія Остапівна провела на фронт. З війни не повернулися всі троє. На двох отримали похоронки, а Валентин пропав безвісти. Більше сорока років чекала про нього бодай звісточки, але так і не дочекалася.
Балада про матір
Життя іде від роду і до роду.
В минулому страшні роки війни.
У перемозі нашого народу.
Є частка чи не кожної сім’ї…
Полтавщино! Твоє густе колосся
У сорок першім стоптане було.
Вмить посивіло в матерів волосся,
Коли проводили синочків за село….
А Миргород для миру ж городили!
Хто знав, що ввійде в мир страшна біда?
Фашисти кляті місто запалили –
«Не той тепер Миргород, Хорол – річка не та…»
Трьох соколів матуся виряджала.
Ось Валентин, Семен і менший Юра.
Вустами тихими ледь чутно проказала:
«Рідненькі, ой чи вас з війни діжду я?»
До серця пригорнула – й біль відчула…
Біля подвір’я скроплено слізьми…
Верба на місці тому зашуміла,
Додолу віти гнула, плакали вони…
Вже мирний час. Біля верби машини.
Хтось їде сам, а хтось везе дітей,
З хворобами , із болями своїми –
Бабуся травами лікує тут людей.
У лісі кожну квіточку впізнає,
До кошика букетики склада.
Суниці поряд правнучка збирає,
А у джерельці світиться вода.
Все по пучечках вдома розкладає.
«Зеленая рута, блідий жовтий цвіт…»
Над зіллячком тихесенько співає:
«Чому тебе, синку, нема много літ?..»
А на подвір’ї точаться розмови.
̶ А скільки літ старенькій, хтось тут знає?
Відповідає хтось з приїжджих знову:
̶ Сто першу весну ця бабуся зустрічає…
Сто першу весну, літо, осінь, зиму…
Яка ж то сила на землі її тримає?
Що полягло два сина – сповістили,
Про Валика і вісточки немає.
Все запит шле, шукати, де не знає.
Червоний хрест сумлінно відкликається.
І вкотре в груди відповідь вбиває:
«Пробачте, Молодика Валентин у списках не значиться»
Он постать знайома… - Валик?!-
і знов обізналась…
А якось циганка давай ворожити:
«Повернеться той, кого зачекалася,
Та часу не буде уже коли жити…»
…Спливло отак сто років за водою.
І що б там не було, все говорила:
«Ніщо не може трапитись зі мною,
Я ж Валика з війни ще не зустріла».
Як лиш могла, цю віру зберігала,
Натхнення в ній черпала, щоб чекати.
І недаремно внучку Вірою назвала –
Чекати й вірити так може тільки Мати!
Недочекалась… Втомлена, спочила,
І переконуюся в думці знов і знов:
Несхитну мала у душі надію, Віру,
А потім народилась ще й Любов!
Я матерям співаю вічну славу.
У їхніх долях – наш тернистий шлях.
Я не забуду про роки криваві
І пам'ять пронесу про це в віках!
