Вивчаючи історію в школі, неодноразово зустрічаєшся з терміном «історична особа», «історична постать» - поняттям, що зазвичай відображає зв'язок діяльності певної людини з великими історичними подіями, на хід яких вона накладає свій індивідуальний відбиток. Відоме нам і поняття «видатна особа», що характеризує діяльність людини, яка стала уособленням докорінних прогресивних змін в історії. Вивчаючи тему «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років», я замислилась над тим, скільки історичних постатей пов’язано з цією подією – сто, тисяча, мільйон..? Адже історичною особистістю можна заслужено назвати кожного, кому довелося пережити цю страшну війну, хто віддав життя заради свободи свого народу, своєї батьківщини – як військових, які пройшли крізь смертельне полум’я війни, так і мирних жителів, які винесли на свої плечах нелегкий тягар німецької окупації чи поневіряння в Німеччині на примусових роботах, або тих нещасних, хто опинився в таборах смерті.
Історія кожного з цих людей – це і є історія нашої батьківщини, яку необхідно знати, вивчати, досліджувати. І чим достовірніше історичне джерело, тим більше шансів правдиво відтворити минуле, показати нащадкам реальну картину історичних подій. А це можливо лише тоді, коли історичним джерелом виступає сама людина – живий свідок минувшини, висловлюючись історичною термінологією – першоджерело. Дуже важливо встигнути розпитати цих людей, почути з перших вуст про той страшний, але доленосний для кожного з нас час , адже війна наклала відбиток на історію родини кожного українця.
Остарбайтери – «східні робітники» - саме таким терміном називали осіб, яких гітлерівцями насильно було вивезено до Німеччини на примусові роботи в роки Великої вітчизняної війни. Перша хвиля депортацій українського населення розпочалась взимку 1942 року , коли став очевидним провал «бліцкригу» для Третього рейху.
Як відомо, спочатку німці розгорнули широку пропаганду по заохоченню населення до від'їзду на роботу до Німеччини, обіцяючи добровольцям високу зарплатню, достойні умови праці, якісний одяг, смачне харчування: «А у нємців ще й музика грає, кажуть, мов, радуйтесь, шо в Германію їхатимете, там харашо» [Записано від Є.Махно, 87 років, с. Давидівка Пирятинського району]. Однак, очевидно, бажаючих від'їздити з дому серед давидівчан не було, хоча й активного супротиву ніхто не чинив, розуміючи безглуздість опору в умовах того часу. «Чи знали, що в Германію везтимуть? Знали, ми і не сопротівлялися, безполєзно було, боялися ж усі»,-згадує Євдокія Демидівна Махно (уроджена Лобатенко), 1926 року народження, жителька села Давидівка Пирятинського району, що на Полтавщині – колишній остарбайтер - перебувала в Німеччині з травня 1942 року по травень 1945 року.
Як відомо, способів і методів депортації населення до Третього рейху було чимало – і обманним шляхом, наказавши, наприклад, зібратися для отримання харчових пайків, і влаштовуючи облави, як на звірів, і нарешті, просто надсилаючи повістки з вимогою з'явитися на збірний пункт для відправки до Німеччини. Таким збірним пунктом в с. Давидівка була сільська рада, що на вулиці Кірова,1. Списки населення складали місцеві поліцаї, які добре знали жителів села. «Та як було? Ото визвали до сільради по списку всіх молодих дівчат і хлопців у селі. Списки складав поліцай чи староста, ми тоді називали. А я ще дружила з його дочкою, да й питаю, а чого ж Олени нема, а він каже, так вона ж моя дочка, як же я її в Германію?» , - розповідає Євдокія Демидівна. Після того, як молодь було зібрано в селі, німці та поліцаї доставляли їх до районного центру – Пирятина. Місцем збору було обрано Базарний майдан. «Собрали нас та й повезли то машинами, то на підводах в Пирятин. Привезли ото там, де зараз базар, вистроїли і повели пішки на станцію. Повезли до Київа товарняками, а там з Київа прямо на Берлін, тоже товарняками…». До речі, місяцем раніше, у квітні 1942 року, фашисти та зрадники-поліцаї зігнали на ту саму Базарну площу у Пирятині майже дві тисячі громадян, серед яких в основному були євреї, а також підпільники, члени їх сімей, оточенці, родичі воїнів Червоної Армії. Під конвоєм колону погнали в напрямку села Тарасівка Гребінківського району, де після жорстоких знущань, побоїв за один день люди були розстріляні. Кожного року в травні родичі загиблих збираються у Пироговій леваді (так називається у народі місцевість, де було розстріляно нещасних), аби вшанувати пам'ять та пом’янути душі своїх рідних.
Цікаво, що місцеві поліцаї, бажаючи звести особисті рахунки, часто вносили до списків остарбайтерів, крім молоді, людей, які були фізично нездатні виконувати важку роботу. Так, до списків остарбайтерів у травні 1942 року у с. Давидівка потрапила Свинар Катерина Никифорівна, 1895 року народження. Старожили розповідають, що вона через показники здоров'я була повернута з Пирятина додому. По дорозі була розстріляна місцевим поліцаєм.
Умови перевезення остарбайтерів були нелюдські. «Набили нас у вагоні як оселедців у бочці, ми з дівчатами дерлися одна на одну до віконця того маленького, шоб хоч на світ глянуть одним оком…»-, розповідає Євдокія Демидівна. А, як відомо, «подорож» така тривала кілька діб. Прибувши до пункту призначення, прямо з ешелонів молодь направляли на медичний огляд. «Медосмотр проходили вже там в Германії, гадостю якось мазали нам голови і під руками, шоб вошей не було». Новоприбулих розглядали власники заводів чи німецькі бауери, які потребували дешевої робочої сили. «Тоді приходили покупатєлі – хазяїни, да з заводів. Сначала хазяїни одбирали собі дівчат – шоб світловолосі були да з голубими очима. Мене взяв хазяїн, а одна дівчина з села мого попросила, шоб я сказала, шо вона моя сестра. Аби й її зі мною забрали…»
Умови перебування остарбайтерів загалом були не простими: жили в бараках по кілька чоловік,у селах їм надаалась або окрема кімната в будинку господар або окреме приміщення у вигляді невеликого сарайчика. Харчування різноманітністю не відрізнялось: «Як було там нам? Да як було, годували пагано – кольрабі ота да бруква, шпинат…шоб його й не дождав… Моя сестра була на заводі у Дрездені, дак казала, шо їли червиву брукву…» Інколи господарі організовували відпочинок для остарбайтерів – дозволяли виходити на прогулянку (звичайно під наглядом), інколи навіть возили до міст, аби дати можливість зустрітись з родичами чи односельцями. «Гулять возили в Берлін, і дівчат з села бачила. .. даже фотографірували нас». Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), однак більшість з них до місця призначення не дійшла, бо містила «секретні дані».
Повернення додому Є.Д. Махно згадує з хвилюванням: «А як їхали вже назад, після побєди (помню шо на станцію йшли полем, вже ж хтось знав дорогу навєрно), то в Берліні стільки добра разного лежало – і посуда, і одежа всяка, і подушки, і перини, ото узли й узли край дороги…хот шо хотів, то й брав. А Берлін увесь – у руїнах, все розгромлено, розбито, страх господній…не дай Бог. А додому як приїхали, то нас ще й німецькими простітутками називали…»
Віктор Михайлович Брикулець – заслужений художник України, наш земляк, який живе і працює в Миргороді, також є одним із свідків фашистських злочинів, адже він, як і мільйони інших українців, пережив жахіття німецьких концтаборів.
Влітку 1943 року Віктора Брикульця серед інших жителів с. Марківці Грицівського району Хмельницької області насильно було вивезено до Німеччини. «Пам’ятаю, як мати бігла за вагоном…Коли проїзжали Старо-Константинів, хотів було утекти , та невдало – мене сховатили та вкинули назад до вагону… Під час війни майже два роки працював на шахті в місті Герне (Вестфалія), де на кожному кроці мене, молодого хлопця – мені тоді було 18 років - піджидала смерть». Ставлення до остівців тут було жорстоке. Віктор Михайлович пригадує: «Рудий, здоровенний фріц весь час мене стусав та принижував. Один раз ми разом міняли в старому штреку опору кріплення. Мене фріц поставив на більш небезпечне місце, весь час лаючи, обзиваючи. Почали пиляти, пилку зажало. Німець збив мене з ніг, почав бити чобітьми де попало та кричати: «Gen weg? Schwein! O, meine sege!” («Пішов геть, свиня! О, моя пилка!»). Відштовхнувши мене геть, німець почав топором звільняти свою пилку з защепи, стеля рухнула. Мене відкинуло в бік, фріц залишився під завалом. Чи довго лежав, не знаю, проснувся від стукоту по трубах, піднявся , перехрестився та й пішов до підйомника. В коротку перерву для обіду я малював крейдою на резиновому транспортері портрети німців, які із задоволенням позували. Інколи давали шматочок хліба, яким я ділився з земляком Степаном Хацаюком та іншими товаришами. Один раз в забій прибіг німець з наказом: «Остарбайтер 2390, бистро на пункт відсипки вугілля!» Виявилось, що роботами Віктора зацікавився оберштайгер Вестфалії, який сам навчався в художній академії. Він перевів Брикульця на іншу роботу – механічну відсипку вугілля - підпорядковану антифашисту Віллі Шпису. «Тут в перший же день загинули поляк і француз. А мене знову вберегла доля…Мабуть, і тут допомогла мамина молитва та батькова пісня» - говорить художник. «У жовтні 1944 року рив окопи в місті Юліх, звідки намагався втекти додому, але був затриманий в Лейпцігу і відправлений у штрафний виправний табір суворого режиму «Озендорф», де мене засудили до смертної кари – шибениці…У ніч перед повішанням не до сну було, звичайно. Все життя пробігло перед очима… Весь лагерь вигнали на плац в чотири утра. Та комендант лагеря , може для забави, наказав замінити мені страту, мовляв, для чого вішати кістки (я був страшенно худий), коли можна натравити на них собак. Не знаю як, та мені вдалося втекти від собак у барак. Мене помилували. Як би там не було, а оказалось, що життя продовжується».У березні 1945 року Брикульця перевели на металургійний завод «Раквітц», звідки він тікає на початку квітня.А через кілька днів цей район зайняли американські війська. «Коли почалась бомбьожка заводу, першими загинули охоронці, потім завод вибухнув і живими залишились тільки ті, хто втік... Я остався в американській зоні як репатрійований. Влітку-восени 1945 року брав участь у будівництві Першого мосту на р. Ельбі. В жовтні 1945 року повернувся додому в рідне село…Потім ще довгий час я ходив відмічатися в Особливий відділ в Харкові».
Спогади Є.Д.Махно та В.М.Брикульця – це надзвичайно важливий внесок в розвиток історичної науки України, адже вони яскраво висвітлюють не досить відомі сторінки минулого нашої країни періоду Великої Вітчизняної війни. Досить довгий час радянська влада ставилась з недовірою до тих, хто повернувся з примусових робіт у Німеччині, вбачаючи в них неблагонадійних, тому колишні остівці намагалися менше говорити про свої поневіряння на чужині. На жаль, багато хто з колишніх остарбайтерів вже пішов з життя, так і не розповівши свою власну історію – ту історичну правду, «правду з перших уст», яка необхідна як українській, так і світовій громадськості.
Історія кожного з цих людей – це і є історія нашої батьківщини, яку необхідно знати, вивчати, досліджувати. І чим достовірніше історичне джерело, тим більше шансів правдиво відтворити минуле, показати нащадкам реальну картину історичних подій. А це можливо лише тоді, коли історичним джерелом виступає сама людина – живий свідок минувшини, висловлюючись історичною термінологією – першоджерело. Дуже важливо встигнути розпитати цих людей, почути з перших вуст про той страшний, але доленосний для кожного з нас час , адже війна наклала відбиток на історію родини кожного українця.
Остарбайтери – «східні робітники» - саме таким терміном називали осіб, яких гітлерівцями насильно було вивезено до Німеччини на примусові роботи в роки Великої вітчизняної війни. Перша хвиля депортацій українського населення розпочалась взимку 1942 року , коли став очевидним провал «бліцкригу» для Третього рейху.
Як відомо, спочатку німці розгорнули широку пропаганду по заохоченню населення до від'їзду на роботу до Німеччини, обіцяючи добровольцям високу зарплатню, достойні умови праці, якісний одяг, смачне харчування: «А у нємців ще й музика грає, кажуть, мов, радуйтесь, шо в Германію їхатимете, там харашо» [Записано від Є.Махно, 87 років, с. Давидівка Пирятинського району]. Однак, очевидно, бажаючих від'їздити з дому серед давидівчан не було, хоча й активного супротиву ніхто не чинив, розуміючи безглуздість опору в умовах того часу. «Чи знали, що в Германію везтимуть? Знали, ми і не сопротівлялися, безполєзно було, боялися ж усі»,-згадує Євдокія Демидівна Махно (уроджена Лобатенко), 1926 року народження, жителька села Давидівка Пирятинського району, що на Полтавщині – колишній остарбайтер - перебувала в Німеччині з травня 1942 року по травень 1945 року.
Як відомо, способів і методів депортації населення до Третього рейху було чимало – і обманним шляхом, наказавши, наприклад, зібратися для отримання харчових пайків, і влаштовуючи облави, як на звірів, і нарешті, просто надсилаючи повістки з вимогою з'явитися на збірний пункт для відправки до Німеччини. Таким збірним пунктом в с. Давидівка була сільська рада, що на вулиці Кірова,1. Списки населення складали місцеві поліцаї, які добре знали жителів села. «Та як було? Ото визвали до сільради по списку всіх молодих дівчат і хлопців у селі. Списки складав поліцай чи староста, ми тоді називали. А я ще дружила з його дочкою, да й питаю, а чого ж Олени нема, а він каже, так вона ж моя дочка, як же я її в Германію?» , - розповідає Євдокія Демидівна. Після того, як молодь було зібрано в селі, німці та поліцаї доставляли їх до районного центру – Пирятина. Місцем збору було обрано Базарний майдан. «Собрали нас та й повезли то машинами, то на підводах в Пирятин. Привезли ото там, де зараз базар, вистроїли і повели пішки на станцію. Повезли до Київа товарняками, а там з Київа прямо на Берлін, тоже товарняками…». До речі, місяцем раніше, у квітні 1942 року, фашисти та зрадники-поліцаї зігнали на ту саму Базарну площу у Пирятині майже дві тисячі громадян, серед яких в основному були євреї, а також підпільники, члени їх сімей, оточенці, родичі воїнів Червоної Армії. Під конвоєм колону погнали в напрямку села Тарасівка Гребінківського району, де після жорстоких знущань, побоїв за один день люди були розстріляні. Кожного року в травні родичі загиблих збираються у Пироговій леваді (так називається у народі місцевість, де було розстріляно нещасних), аби вшанувати пам'ять та пом’янути душі своїх рідних.
Цікаво, що місцеві поліцаї, бажаючи звести особисті рахунки, часто вносили до списків остарбайтерів, крім молоді, людей, які були фізично нездатні виконувати важку роботу. Так, до списків остарбайтерів у травні 1942 року у с. Давидівка потрапила Свинар Катерина Никифорівна, 1895 року народження. Старожили розповідають, що вона через показники здоров'я була повернута з Пирятина додому. По дорозі була розстріляна місцевим поліцаєм.
Умови перевезення остарбайтерів були нелюдські. «Набили нас у вагоні як оселедців у бочці, ми з дівчатами дерлися одна на одну до віконця того маленького, шоб хоч на світ глянуть одним оком…»-, розповідає Євдокія Демидівна. А, як відомо, «подорож» така тривала кілька діб. Прибувши до пункту призначення, прямо з ешелонів молодь направляли на медичний огляд. «Медосмотр проходили вже там в Германії, гадостю якось мазали нам голови і під руками, шоб вошей не було». Новоприбулих розглядали власники заводів чи німецькі бауери, які потребували дешевої робочої сили. «Тоді приходили покупатєлі – хазяїни, да з заводів. Сначала хазяїни одбирали собі дівчат – шоб світловолосі були да з голубими очима. Мене взяв хазяїн, а одна дівчина з села мого попросила, шоб я сказала, шо вона моя сестра. Аби й її зі мною забрали…»
Умови перебування остарбайтерів загалом були не простими: жили в бараках по кілька чоловік,у селах їм надаалась або окрема кімната в будинку господар або окреме приміщення у вигляді невеликого сарайчика. Харчування різноманітністю не відрізнялось: «Як було там нам? Да як було, годували пагано – кольрабі ота да бруква, шпинат…шоб його й не дождав… Моя сестра була на заводі у Дрездені, дак казала, шо їли червиву брукву…» Інколи господарі організовували відпочинок для остарбайтерів – дозволяли виходити на прогулянку (звичайно під наглядом), інколи навіть возили до міст, аби дати можливість зустрітись з родичами чи односельцями. «Гулять возили в Берлін, і дівчат з села бачила. .. даже фотографірували нас». Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), однак більшість з них до місця призначення не дійшла, бо містила «секретні дані».
Повернення додому Є.Д. Махно згадує з хвилюванням: «А як їхали вже назад, після побєди (помню шо на станцію йшли полем, вже ж хтось знав дорогу навєрно), то в Берліні стільки добра разного лежало – і посуда, і одежа всяка, і подушки, і перини, ото узли й узли край дороги…хот шо хотів, то й брав. А Берлін увесь – у руїнах, все розгромлено, розбито, страх господній…не дай Бог. А додому як приїхали, то нас ще й німецькими простітутками називали…»
Віктор Михайлович Брикулець – заслужений художник України, наш земляк, який живе і працює в Миргороді, також є одним із свідків фашистських злочинів, адже він, як і мільйони інших українців, пережив жахіття німецьких концтаборів.
Влітку 1943 року Віктора Брикульця серед інших жителів с. Марківці Грицівського району Хмельницької області насильно було вивезено до Німеччини. «Пам’ятаю, як мати бігла за вагоном…Коли проїзжали Старо-Константинів, хотів було утекти , та невдало – мене сховатили та вкинули назад до вагону… Під час війни майже два роки працював на шахті в місті Герне (Вестфалія), де на кожному кроці мене, молодого хлопця – мені тоді було 18 років - піджидала смерть». Ставлення до остівців тут було жорстоке. Віктор Михайлович пригадує: «Рудий, здоровенний фріц весь час мене стусав та принижував. Один раз ми разом міняли в старому штреку опору кріплення. Мене фріц поставив на більш небезпечне місце, весь час лаючи, обзиваючи. Почали пиляти, пилку зажало. Німець збив мене з ніг, почав бити чобітьми де попало та кричати: «Gen weg? Schwein! O, meine sege!” («Пішов геть, свиня! О, моя пилка!»). Відштовхнувши мене геть, німець почав топором звільняти свою пилку з защепи, стеля рухнула. Мене відкинуло в бік, фріц залишився під завалом. Чи довго лежав, не знаю, проснувся від стукоту по трубах, піднявся , перехрестився та й пішов до підйомника. В коротку перерву для обіду я малював крейдою на резиновому транспортері портрети німців, які із задоволенням позували. Інколи давали шматочок хліба, яким я ділився з земляком Степаном Хацаюком та іншими товаришами. Один раз в забій прибіг німець з наказом: «Остарбайтер 2390, бистро на пункт відсипки вугілля!» Виявилось, що роботами Віктора зацікавився оберштайгер Вестфалії, який сам навчався в художній академії. Він перевів Брикульця на іншу роботу – механічну відсипку вугілля - підпорядковану антифашисту Віллі Шпису. «Тут в перший же день загинули поляк і француз. А мене знову вберегла доля…Мабуть, і тут допомогла мамина молитва та батькова пісня» - говорить художник. «У жовтні 1944 року рив окопи в місті Юліх, звідки намагався втекти додому, але був затриманий в Лейпцігу і відправлений у штрафний виправний табір суворого режиму «Озендорф», де мене засудили до смертної кари – шибениці…У ніч перед повішанням не до сну було, звичайно. Все життя пробігло перед очима… Весь лагерь вигнали на плац в чотири утра. Та комендант лагеря , може для забави, наказав замінити мені страту, мовляв, для чого вішати кістки (я був страшенно худий), коли можна натравити на них собак. Не знаю як, та мені вдалося втекти від собак у барак. Мене помилували. Як би там не було, а оказалось, що життя продовжується».У березні 1945 року Брикульця перевели на металургійний завод «Раквітц», звідки він тікає на початку квітня.А через кілька днів цей район зайняли американські війська. «Коли почалась бомбьожка заводу, першими загинули охоронці, потім завод вибухнув і живими залишились тільки ті, хто втік... Я остався в американській зоні як репатрійований. Влітку-восени 1945 року брав участь у будівництві Першого мосту на р. Ельбі. В жовтні 1945 року повернувся додому в рідне село…Потім ще довгий час я ходив відмічатися в Особливий відділ в Харкові».
Спогади Є.Д.Махно та В.М.Брикульця – це надзвичайно важливий внесок в розвиток історичної науки України, адже вони яскраво висвітлюють не досить відомі сторінки минулого нашої країни періоду Великої Вітчизняної війни. Досить довгий час радянська влада ставилась з недовірою до тих, хто повернувся з примусових робіт у Німеччині, вбачаючи в них неблагонадійних, тому колишні остівці намагалися менше говорити про свої поневіряння на чужині. На жаль, багато хто з колишніх остарбайтерів вже пішов з життя, так і не розповівши свою власну історію – ту історичну правду, «правду з перших уст», яка необхідна як українській, так і світовій громадськості.
Немає коментарів:
Дописати коментар