Бабусине намисто

Гринь Ганна Миколаївна
(1940 р.)

       Скільки часу потрібно для того, щоб осягнути цінність деяких речей? Місяць, рік, а може, покоління? Ось і в мене в руках лежить безцінна річ – тоненьке, скляне намисто. А справжня його ціна - розповідь, довжиною у півстоліття. Адже перш, ніж потрапити до мене, ці намистини здійснили подорож половиною Європи…

        Кажуть, коли у село прибігли перелякані дівчата-школярки, які навчалися у місті, і повідомили, що німці вже у Лубнах, сусіди підняли їх на сміх. Мовляв, жодного пострілу не чули, у сільраді тільки зранку казали – німці далеко, а вони  - в  Лубнах. Не може такого бути.

        Та виявилося, може. У село фашисти нагодилися за кілька днів. На мотоциклах з колясками, автоматами, блискучими котелками і «новим порядком». Найретельніше шукали комуністів – їх розстрілювали в першу чергу, без суду і слідства. Очевидці, стверджують, що тим, хто вчасно не втік із села, односельці пригадали 33-й рік та відбирання останніх запасів харчів…

        Більшість німецьких солдатів уже опанували чужу для себе мову. Вони проворно розбрелися кутками, переслідуючи певну мету. «Хазяйка, курка, яйка!» - лунало раз по раз у дворах. Та згодом селяни дізналися, що лише «яйками» побори у селі не закінчаться. Найцінніший «товар», який був вкрай необхідний Німеччині – безкоштовна робоча сила. За кілька тижнів, з допомогою місцевих «активістів», списки сільської молоді, придатної до роботи, були готові. Проте, не зважаючи на яскраві агітаційні плакати, охочих їхати до фатерлянду не знайшлося. Тоді «добровольців» почали забирати силою.

        Галя була у сім’ї найстаршою, тож 20-річну дівчину забрали із сім’ї першою – восени 1942 р. До хати зайшов німець у супроводі кількох поліцаїв і наказав збиратися. Спочатку сільську молодь відправили до Лубен, а потім – потягом до далекої Німеччини. Везли майже місяць товарняком, як худобу. Перевантажена залізниця в першу чергу пропускала провіант і поранених німців, а вже потім – українських бранців.

        Згодом Галина розповість окремі, страшні моменти тієї подорожі: «Людей нагнали у вагон стільки, що стояти і то було тісно. Сиділи по черзі, дихати було важко. Двері навіть на станціях не завжди відкривали.  А ще на вагон був 1 німець із автоматом, то хлопці вночі гуртом відібрали у нього каску, і ми по черзі ходили в неї в туалет… Коли стояли, раз на день, як звірам, через віконце кидали якусь їду. Часто сирий буряк або запліснявілий хліб. Інколи – варену картоплю. По картоплині в руки, якщо повезе…»

        Після розподільчого пункту Галі «випала честь» працювати у столиці Німеччини – Берліні, на військовому заводі, який виробляв снаряди. Жили в бараках, на нарах, працювали змінами по 12-14 годин. Відволікатися, розмовляти, а тим більше – кидати робоче місце було заборонено. За цим пильно стежили наглядачі з нагайками. Годували бранців якоюсь баландою, найчастіше – вареною бруквою, яку час від часу поливали підливою:

        «Ми ту підливу дуже любили, - згадувала бабуся, - допоки одного разу комусь із нас у тарілку не потрапила жаб’яча лапа… З тих пір вся наша зміна від підливи відмовилася» .

        Разом із українськими та білоруськими дівчатами на заводі працювали і німкені. І хоча працювали та харчувалися вони разом, їхнє ставлення до батрачок було різним:

        «Одні затикали носа і фекали - «швайне» казали на нас, інші – жаліли. Годували їх краще, то коли закінчувався обід, дехто кидав свій бутерброд або галету і очима нам показував – мовляв, бери – їж. А ми тихенько, одними губами шепотіли «данке», тобто, дякую по-нашому. Бо коли б побачили наглядачі, були б непереливки і нам, і їм. А ще від попередньої зміни, де працювали лише німці, залишалися різні недоїдки, часто прокислі, то нам вони були як знахідка – підбирали і з’їдали в момент».

        Та не зважаючи на сувору охорону, як у концтаборі, на заводі діяло підпілля, яке тримало постійний зв'язок з німецьким «Рухом опору». Одного разу, не без допомоги наших українських хлопців, на фронт було відправлено цілу партію небоєздатних снарядів, які мали несправні запали, тож і не вибухнули під час бою… Через кілька місяців на заводі почалися чистки і репресії. І багато з наших українських робітниць поплатилися за це власним життям.

        Спочатку покидати територію підприємства дівчатам було заборонено. Навіть на завод і в бараки їх водили під конвоєм, у дерев’яних пантофлях. Ранковим містом далеко розносився стукіт дерев’яних підборів об бруківку – у такому взутті далеко не втечеш, особливо коли на тебе прицільно дивиться дуло автомату, а поруч – дресировані вівчарки…

        Згодом, коли у війні настав корінний перелом не на користь німців, режим «пом’якшили». Бранкам навіть почали платити за їх роботу! Раз на кілька місяців їм видавали марки. Щоправда, отоварити гроші можна було лише у заводському магазині – обслуговувати остарбайтерів у місті було заборонено. Вибір у крамничці був не надто великий, але найціннішого – харчів – там чомусь не пропонували. Ось і купували дівчата кісники та… намисто.

        Після 3-річної каторжної роботи у кожної з українок набрався того намиста не один разок. Різнокольорове: смарагдове, червоне, яскраво-синє і жовте – все, що лишилося на пам'ять від далекої Німеччини. Та бабуся рідко витягувала цю красу зі своєї скрині і майже ніколи її не вдягала. Можливо, ті намистини надто болісно нагадували про нелюдські умови праці на чужині, а можливо, ятрили її душу інші спогади. Адже, повернувшись на рідну землю, дівчата отримали інше клеймо – німецьких запроданок, майже – ворогів народу.

        Галина, яка мала за плечима лише 4 класи освіти, ніде не могла влаштуватися на роботу. Навіть у військовий гарнізон, що квартирувався у Лубнах, пралею не взяли – автобіографія була «заплямована». З великими потугами її прийняли робітницею в лісництво. Кажуть, праця була не з легких – прокидатися до схід сонця і вертатися до господи в сутінки. З весни до глибокої осені, в будь-яку погоду – працювали в лісі. Зимою плели корзини, та так, що й пучки до кривавих мозолів натирали. В інший час садили дерева. Саджанці часто носили на собі, а це – не один кілометр. Сотні, тепер уже дорослих і змужнілих, дубочків, лип, ясенів, акацій були вирощені трудящими руками моєї бабусі. Від постійної лісової роботи її долоні назавжди залишилися шкарубкими, а лісовий «загар» не сходив навіть взимку.

        На жаль, Галина так і лишилася самотньою – сімейну долю у розбитому, повоєнному селі влаштувала не кожна з її одноліток. Тому бабуся Галя няньчила спочатку дітей, а потім – і внуків своєї сестри, себто й авторку цих рядків. Пам’ятаю, як на схилі літ, уже з ліщиновим ціпком, вона приходила скласти мені «компанію» і приносила з собою різні гостинці. А коли я підросла – подарувала перше в моєму житті намисто. Для мене – найкоштовніше з того, що маю.

Ганна КРЕВСЬКА, м. Лубни

Гринь Ганна Миколаївна (зліва). Берлін, 1944 р.

Гринь Ганна Миколаївна (зліва), Берлін, 1945 р., після звільнення.

Пересильний пункт Данцгоф. Лубенська молодь перед відправкою, 1942 рік.
Гринь Г. М. – верхній ряд, друга справа.