Анна Олексюк БАБУСИН СКАРБ

Теплі мамині руки ніжно гладять мої плечі та чоло, я горнуся до неї. На мить обидві завмираємо і чути тільки наші серця – моє і мамине. І їх биття єдине на двох. Cльоза з маминих очей обпікає мою щоку: „Донечко, - шепоче мама, - як ти схожа на прабабусю! Як шкода, що вона вже пішла від нас”… „Мамо, - шепочу теж, розкажи мені ще щось цікаве про бабуню…”
І ось eже в моїх руках „бабусин скарб”, так називає наша родина найдорожче, що залишилося  після прабабуні Зєвіної Олени Василівни. П'ятнадцять пожовклих фотокарток років воєнної пори, бойові нагороди прадідів, солдатський трикутничок, отриманий з фронту, похоронка...

Тетяна Якименко БОЛЮЧИЙ СПОГАД

Одного жовтневого дня я завітала в гості до свого прадідуся. У перші хвилини відвідин я помітила, що він сумний.
-    Що з Вами, дідусю Павле,- запитала.
-    Ти знаєш, дитино, у такі осінні дні кожен сухий листочок нагадує мені моїх друзів, яких забрала війна,- крізь сльози в голосі відповів дідусь.
Я не втрималася, щоб не попросити розповісти мені про ті нелегкі і такі незабутні часи…

Юлія Зимогляд СПОГАДИ БАБУСІ

Плине над нашою планетою, над Україною нескінченна ріка часу. Проносяться дні, йдуть роки, спливають десятиліття – життя йде своїм звичаєм. Виросли нові покоління людей, які не знають лихоліть воєнного часу та повоєнної пори.
Про війну я дізнаюсь с підручників, телебачення, інтернету . Але, мабуть, потрібно досягти певного віку, щоб інтерес до історичної події, яка не обминула і мою родину, змусив мене шукати відповіді на запитання, які  турбують: за що обидві воюючі держави, Німеччина та СРСР , так познущалися над моєю родиною?
Молотов у своєму виступі по радіо 22 червня 1941 році сказав : «Напад на нашу країну здійснено, незважаючи на те, що між СРСР і Німеччиною укладений договір про ненапад, і Радянський уряд з усією сумлінністю виконував усі умови цього договору».

Ольга Артеменко БАТЬКІВ КОЖУХ

Роки Великої Вітчизняної війни не оминули жодну родину. Тепер уже історичні, події ХХ століття назавжди залишаться в пам’яті наших земляків. Живучи на Полтавщині, я не раз чула розповіді про воєнні роки. Одною з таких стала моя бесіда з Процун Любов Остапівною, яка народилася в селі Радивонівка  Хорольського, нині Великобагачанського району в 1933 році.
Вона з жахом згадує той день, коли в село прийшли німці.
Її батько Остап, пройшов першу світову війну, добре знав німецьку мову, тож розумів про що говорили чужоземці. Атмосфера в селі тоді була напруженою, бо ж люди не знали чого очікувати від фашистів.
Одного разу батько почув, що до села наближаються наші, і німецькі солдати збираються відступати.

Анастасія Мельник БАЛАДА ПРО МАТІР

Цей твір про дивовижну жінку Молодику Юлію Остапівну (у дівоцтві – Галаган). Про її долю я дізналася від нашого вчителя зарубіжної літератури Овсяник Любов Миколаївни, яка є її правнучкою. Якось на уроці ми говорили про те, що  тримає людину в житті, дає їй силу й віру навіть у моменти відчаю. Ми згадували долі різних людей, а потім Любов Миколаївна розповіла про свою прабабусю, яка все життя лікувала травами людей. Ці знання вона перейняла від рідних. З весни і до осені вона ходила по лісах, луках, садках, збираючи різнотрав’я, часто з онукою чи правнучкою.
Їхали до неї з усіх навколишніх сіл і районів, і всім чим могла допомагала. Народилася у 1883 році в місті Сміла ( нині Черкаська область) у родині працівника залізниці, що діяла ще за царя. І, напевно, ніколи б не подумала, що доживе до віку атомних ракет, а помре в рік найжахливішої катастрофи в історії людства – Чорнобиля. Отож, прожила вона майже 104 роки! У їхній сім’ї з дванадцяти дітей вижило лише шестеро, інші померли маленькими. Юлія закінчила гімназію, а пізніше разом з чоловіком Молодикою Павлом Марковичем вчителювала. Павло Маркович, до речі, мав якусь із тогочасних нагород за вчительську працю. Коли вона з чоловіком переїхала до Миргорода, у їхній сім’ї будо четверо дітей : сини Валентин, Семен  і Юрій, і донька Антоніна (бабуся нашої Любов Миколаївни). 
Перед самою війною найстарший Валентин, який уже мав сім’ю, побудував власну хату, куди забрав жити і свою маму. Але в мирні  й щасливі плани ввірвалася війна. Своїх трьох синів Юлія Остапівна провела на фронт. З війни не повернулися всі троє. На двох отримали похоронки, а Валентин пропав безвісти. Більше сорока років чекала про нього бодай звісточки, але так і не дочекалася.  

Балада про матір

Життя іде від роду і до роду.
В минулому страшні роки війни.
У перемозі нашого народу.
Є частка чи не кожної сім’ї…

Полтавщино! Твоє густе колосся
У сорок першім стоптане було.
Вмить посивіло в матерів волосся,
Коли проводили синочків за село….
А Миргород для миру ж городили!
Хто знав, що ввійде в мир страшна біда?
Фашисти кляті місто запалили –
«Не той тепер Миргород, Хорол – річка не та…»

Трьох соколів матуся виряджала.
Ось Валентин, Семен і менший Юра.
Вустами тихими ледь чутно проказала:
«Рідненькі, ой чи вас з війни діжду я?»

До серця пригорнула – й біль відчула…
Біля подвір’я скроплено слізьми…
Верба на місці тому зашуміла,
Додолу віти гнула, плакали вони…

Вже мирний час. Біля верби машини.
Хтось їде сам, а хтось везе дітей,
З хворобами , із болями своїми –
Бабуся травами лікує тут людей.

У лісі кожну квіточку впізнає,
До кошика букетики склада.
Суниці поряд правнучка збирає,
А у джерельці світиться вода.

Все по пучечках вдома розкладає.
 «Зеленая рута, блідий жовтий цвіт…»
Над зіллячком тихесенько співає:
«Чому тебе, синку, нема много літ?..»

А на подвір’ї  точаться розмови.
̶  А скільки літ старенькій, хтось тут знає?
Відповідає хтось з приїжджих знову:
̶  Сто першу весну ця бабуся зустрічає…

Сто першу весну, літо, осінь, зиму…
Яка ж то сила на землі її тримає?
Що полягло два сина – сповістили,
Про Валика і вісточки  немає.

Все запит шле, шукати, де не знає.
Червоний хрест сумлінно відкликається.
І вкотре в груди відповідь вбиває:
«Пробачте, Молодика Валентин у списках не значиться»

Он постать знайома…  - Валик?!-
                                                і знов обізналась…
А якось циганка давай ворожити:
«Повернеться той, кого зачекалася,
Та часу не буде уже коли жити…»

…Спливло отак сто років за водою.
І що б там не було, все говорила:
«Ніщо не може трапитись зі мною,
Я ж Валика з війни ще не зустріла».

Як лиш могла, цю віру зберігала,
Натхнення в ній черпала, щоб чекати.
І недаремно внучку Вірою назвала –
Чекати й вірити так може тільки Мати!
Недочекалась… Втомлена, спочила,
І переконуюся в думці знов і знов:
Несхитну мала у душі надію, Віру,
А потім народилась ще й Любов!

Я матерям співаю вічну славу.
У їхніх долях – наш тернистий шлях.
Я не забуду про роки криваві
І пам'ять пронесу про це в віках!

Анастасія Чебаненко ДИТИНСТВО, ПЕРЕКРЕСЛЕНЕ ВІЙНОЮ

Біля хати сиділа бабуся і вдивлялася кудись вдалечінь. Поруч в червоній, як мак, сукенці, світлокосе дівча дбайливо пеленало ляльку, наспівуючи тихенько вивчену нещодавно в дитсадочку колискову.
- Та-та-та-та! – різонув раптом тишу дзвінкий голос. – Та-та-та-та! Я тебе вбив! – наводячи на сестру автомат, задоволено вигукнув Назарчик.
Дівчинка від несподіванки впустила ляльку й розплакалась.
- Отакої! Хіба ж так можна? – сердито обізвалася бабуся.   
- А що? Я у війнушки граю. Дивіться, що тато привіз, - і хлопчик погладив рукою новеньку, блискучу, схожу на справжню зброю.
- У війну-у-шки, - чомусь з гіркотою в голосі протягла старенька. – Хіба в таке грають? А чи знаєш, дитино, наприклад, хто такий мінометник Ковтун?
- Ні, - здивовано кліпнуло, зблиснувши своїми голубими озерцями, онуча.
- Е-е-е, автомата купив, а про прадіда дітям не розказав…  Дідусь це ваш.
- Дідусь? – підступило й дівча. – А чому він з нами не живе? Чому ми його ніколи не бачили?

Людмила Карабуля МОЖЕ ВАСИЛЬ ОБІЗВЕТЬСЯ...

Бабуся Марина не дуже стара, але  згорблена й зморшкувата, наче висохле на сонці яблучко. Рідко бачать її на сільських вулицях – більше вдома порається: то в городі копошиться, то в хаті прибирає. Хатинка в неї маленька, глиняна, соломою вкрита. І хоч здоров’ячка у бабусі небагато, вибілює хату перед Великоднем – електрики у хатинці не було, каганцем світила.
   Бабусю за знахарку вважали: зналася на травах, як ніхто в окрузі. Бувало, пастухи стадо на пастівник ще тільки виганяють, а бабуся Марина уже назустріч з лугу шкандибає, несе жмутки трав, у вузлик зв’язані. Встане ото до схід сонця – та й на луки: в ранню годину трава найбільшу силу має. Особливо на Трійцю.
   А ще треба знати,  коли яку траву збирати, інакше «не в поміч буде». Ото з тими травами бабуся у неділю на базар спродувати ходила. Правила не дорого – 10 чи 15 копійок за пучечок. Дивись карбованців півтора і вторгує – все-таки поміч до пенсії у двадцять рублів. Вже не дуже хто ті трави брав, бо в аптеку різних ліків понавозили. Після війни, вважай літ двадцять уже минуло, розжилися люди.

Єлизавета Чернишова ЛЮДИНА ПРИХОДИТЬ У СВІТ ДЛЯ ЛЮБОВІ

Промайнуло ще одне літо, наповнене чудовими враженнями, спогадами про захоплюючі подорожі, нові знайомства. Я проходила на перерві шкільним коридором і почула, як із одного навчального кабінету долинав емоційний голос учительки. Почуті уривки розповіді зацікавили мене, і я зайшла до кабінету.
-    Уявіть собі: Дрезденська картинна галерея. Я стою біля картини «Сікстинська Мадонна» Рафаеля. Величезна за розмірами – два з половиною метри у висоту й два в ширину. Картина, репродукцію якої я бачила лише в підручниках та різних довідниках. А тут вона переді мною! Дух захоплює… Потім була неймовірно красива й неповторна архітектура цього міста, вулиці з незвичними для нас жовтими трамваями-поїздами, привітні люди. І величезна кількість вітряків, точніше - вітряних електростанцій. Цікавими були розповіді екскурсовода про складну й суперечливу історію країни. Постійно хотілося запитати: «А чи спокійно на душі в цих людей, коли вони зустрічаються з представниками інших націй? Тих націй, по землі яких пройшли німці в середині минулого століття… І не просто пройшли, а залишили кривавий слід, знищили тисячі, мільйони невинних людей – розстріляли, закатували тортурами, задушили газом… Скільки віків спокутувати дітям гріхи жорстокості їхніх батьків?!.

Марія Урста «Про те, що залишається…(Архів нестаріючих гасел)»

Կարգախոսները…
(з вірмен. - «Гасла»)
   Світ чомусь  завжди здавався мені холодним і передбачуваним. Через цей факт ніколи не зникала можливість відчути щось раптове, таємниче та надзвичайне.
   Не те щоб я коли-небудь любив розмірковувати про пережите, але іноді складалося враження, що весь пройдений мною тернистий шлях – дуже дивний контраст: як є контраст між чорним і білим, світлом і темрявою, так і моє життя було сповнене саме ним.
  Я народився на південно-східній стороні цього світу, у Закавказькому регіоні –  Нагірному Карабасі. Життя як найнепередбачуваніша річ багато чого в мені змінило, у тому числі й моє подальше місце проживання.
   Ще немовлям воно дало мені відчути гіркуватий присмак ворожнечі. Ви, мабуть,не уявляли, як важко покидати свою Батьківщину просто через те, що там тебе не вважають «своїм»; як важко на власні очі бачити смерть рідних людей?

Ольга Петлюх "Остарбайтери Третього Рейху – історія двох свідків"

Вивчаючи історію в школі, неодноразово зустрічаєшся з терміном «історична особа», «історична постать» - поняттям, що зазвичай відображає зв'язок діяльності певної людини з великими історичними подіями, на хід яких вона накладає свій індивідуальний відбиток. Відоме нам і поняття «видатна особа», що характеризує діяльність людини, яка стала уособленням  докорінних прогресивних змін в історії.  Вивчаючи тему «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років», я замислилась над тим, скільки історичних постатей пов’язано з цією подією – сто, тисяча, мільйон..? Адже історичною особистістю можна заслужено назвати кожного, кому довелося пережити цю страшну війну, хто віддав життя заради свободи свого народу, своєї батьківщини – як військових, які пройшли крізь смертельне полум’я війни, так і мирних жителів, які винесли на свої плечах нелегкий тягар німецької окупації чи поневіряння  в Німеччині на примусових роботах, або тих нещасних, хто опинився в таборах смерті.