Одного жовтневого дня я завітала в гості до свого прадідуся. У перші хвилини відвідин я помітила, що він сумний.
- Що з Вами, дідусю Павле,- запитала.
- Ти знаєш, дитино, у такі осінні дні кожен сухий листочок нагадує мені моїх друзів, яких забрала війна,- крізь сльози в голосі відповів дідусь.
Я не втрималася, щоб не попросити розповісти мені про ті нелегкі і такі незабутні часи…
Дідусь почав свою розповідь. Сталося все двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. У нас у сім’ї було велике свято, виходила заміж моя сестра, був гостинний стіл, грав невгамовний гармоніст, а потім по радіо почули страшну звістку. Така паніка і жах охопила, що й передати неможливо! Кожен день війни здавався довгим, як рік. Пам’ятаю, як наступали фашисти, як багато було у них техніки, дуже було сумно і страшно дивитися, як у перші місяці війни відступали наші солдати, які вони були змучені. А у нас у Великій Багачці у лісі почали формувати базу для підпільної роботи. І от одного вечора у селищі з’явився молодий офіцер Радянської Армії, який був у оточенні, а потім утік і дібрався сюди, до нас, до рідні прийшов. Родичі його не прийняли, злякалися німців, і він того ж вечора пішов у ліс, шукати підпільників. Нікого не знайшов, бо побачили його поліцаї. Почалася перестрілка і схопили його живим. А іще через день забрали усіх чотирнадцятьох підпільників, мабуть, хтось видав. Усіх їх направили у Миргород, у в’язницю. Пробули вони там досить довго, та так нічого і не змогли дізнатися вороги від мужніх підпільників. На Великдень їх розстріляли, вкинули у величезний кар’єр, що на час війни став могилою для сотень радянських людей. Ми всі дуже сумували за ними , а іще пишалися своїми земляками. У перші ж дні після визволення нашого селища від фашистів мене, п’ятнадцятирічного хлопця, і старенького сільського конюха направили у Миргород , щоб ми забрали тіла наших земляків. Змайстрували для цього труни, погрузили їх на підводи та й відправили нас у дорогу. Ох і тяжка була то робота, нічого тяжчого і страшнішого у своєму житті я ніколи не робив. Пам’ятаю, як розривали ту величезну могилу, як упізнавали практично невпізнанних людей… По чому тільки не впізнавали: і по кольоровому ґудзику на сорочці, і по малому зросту, і по скаліченій нозі. До вечора вправилися із роботою, а додому повернулися затемна. Тепер ці люди поховані у нас біля Вічного Вогню. Коли я на День Перемоги разом із іншими ветеранами приходжу сюди, то обов’язково вклоняюся цій могилі, кладу квіти…
- Не сумуйте, дідусю, я тепер теж обов’язково туди приходитиму, приноситиму квіти, і друзям своїм розповім цю історію,- я не змогла далі говорити, чомусь підступили сльози і я міцно – міцно обняла дідуся.
Додаток "Інтерв’ю"
1. Бандур Павло Григорович.
2. Народився я 17 лютого 1927 року, у селищі Велика Багачка. Зараз проживаю у селищі Велика Багачка, вулиця Червоноармійська,14.
3. Як дізнався про війну? Була неділя 22 червня, у моєї старшої сестри була свайба, отут у дворі ми й сиділи, було повно гостей і ми почули по радіо, що почалася війна. Свайбу не переривали, ну яка там уже була гульня… одне я точно пам’ятаю, що до кінця дня прямо за столом були передані повістки з військомату багатьом чоловікам.
4. Я того літа зкінчив 7 класів нашої Великобагачанської школи і одвіз документи у Красногорівський сільськогосподарський технікум. Мабуть, і по цей день там вони лежать, бо не дала война мені учиться.
5. Чи пам’ятаю, як німці ввійшли у село? Аякже, дуже добре пам’ятаю. Мені чогось дужче згадується, як наші відступали, йшли замучені, обдерті, все більше пішки. А німці такі ситі, розодіті, така мощна у них техніка, видно, що до войни готувалися, та що ви хочете, як на той час уся Європа під ними була. Да, це було у вересні, ще тепло було. Помню, що у Скелях уже були німецькі танки, з другого боку села ще наші були.
6. Чи ходив тоді у школу? Та яка там школа, розігнали колгосп, тоді був імені Першого Травня і зробили громадський двір імені Шевченка. Хто таку назву придумав я не знаю, але робить заставляли тяжко. Я був хлопчак, мене оприділили робити на конях. Був я невеличкого зросту, а напружать доводилося підводу мішками різними. І досі мені перед очима величезні німецькі мішки з орлом намальовані, найважчі були з просом чогось.
7. Чи забирали у нас із села на примусові роботи? Забирали. Староста складав список і по тому списку люди приходили до школи, там їх ото збирали і пішки вони йшли у Миргород на станцію, дуже часто по дорозі тікали, особливо хлопці. Так ото зразу наряд давали там на десять чоловік, то староста писав жінок одиноких, щоб не так тяжко було покидати сім’ю, а тоді німці як увійшли у смак, то требували усе більше, і більше, і більше людей. Тоді почали брати по роках. Мені повезло, мій рік не попав. Ну якби наші у 43 году не прийшли, то забрали б і мене.
8. Руководство нашого району було зоставлене в Багачці для роботи в підпіллі, було їх чоловік п'ятнадцять. Вони у лісі в Малій Решетилівці зробили собі базу, але ще роботи ніякої не виконували. А була в нас учителька, партійна Корнієнко Поліна Іванівна, чоловік у неї був теж партійний, майор, прізвище його Комишан. Коли почалася війна, Поліна Іванівна поїхала в евакуацію, а батьки її залишилися тут. Майор Комишан попав в окруженіє, ну йому вдалося втекти. Він прибився у Багачку, та жінчині батьки його не прийняли, бо боялися, що німці всіх розстріляють. Тоді майор пішов у ліси шукать подпольщиків, довго ходив, нікого не знайшов, але напоровся на поліцаїв, устроїв перестрілку, ніхто ні в кого не попав, майора взяли живим, а на другий день у селі посписочно виловили усіх підпільників і одправили у Миргород у тюрму разом з тим майором. Довгий час думали, що то майор видав, ну я так не думаю, він не міг нічого знать. Мабуть, про них і раніше знали, про тих подпольщиків, бо ходили вже із списком.
Ті люди у Миргороді у тюрмі довго були, жінки ходили їх провідувати. А тоді на якийсь великий церковний празник їх розстріляли. Родичі пішли провідувати, а їх уже немає. Люди, що жили неподалік тюрми розказували, що виводили їх до кар’єру за переїздом, заставляли трохи підкопувать землю, ставили на край викопаного і стріляли. Тоді трошки зверху земелькою притрушували і все. А вже як набивали людьми повну велику яму, тоді засипали землею.
Коли німців вигнали, то знову став колгосп, знову мені прийшлось робить на конях. Якось бригадир мене визвав і каже, щоб я взяв ще одного чоловіка, грузив на підводу труни і їхав у Миргород шукать в отій ямі наших подпольщиків, щоб їх поховать. З нами поїхало кілька жінок тих людей, що убиті були.
9. Чи було мені страшно? Аякже, я ж зовсім хлопчак був. Приїхали до того кар’єра, що робить, де шукать? Пішли до хати, що була найближче, давай якусь жінку розпитувать, мовляв, на великий празник були розстріляні. Вона нам правда, і показала де, давай ми розривать землю. І руками рили, і віниками. Не дуже, правда, й глибоко. Тіла нормально збереглися, правда, одежу вже від тіла відідрати було не можна, лице не роздивишся. Як знаходили? Одна жінка помітила на тілові убитого на штанях цвітну павичку,та й каже, що останній раз, як бачила чоловіка, то відірвана в нього була павичка і вона зі своєї кофти цвітну відірвала йому пришила до штанів, так ото ми його і впізнали. А тоді поряд знайшли одного невисокого зростом, був серед наших і такий, взяли й того в труну, когось із скаліченою ногою взяли, бо наче й такий серед наших був. Ото так понаходили та й привезли додому. Повернулися затемно, стали біля райісполкому, там були такі кущі насаджені, ото під тими кущами поставили труни. Тоді біля старого кінотеатру викопали велику яму і з почестями їх похоронили. А вже у мирний час їх перепоховали біля вічного вогню, там на плитах написані їх прізвища.
10. Як тільки звільнили Велику Багачку від німців, то зразу 1926 год і старших (до 50 років включно) забрали на фронт. Тільки німців прогнали, наші почали наступать і ото рухалися до Семенівки, а ми кіньми підвозили їм усе : і боєприпаси, і продукти. Мене зразу ж за ними одправили. Через два чи три дні вертаюся, а батька мого уже забрали на фронт. Забрали і кращого друга Андрія, я народивсь у лютому 1927 году, а той хлопець у грудні 1926 , ми й у школу разом ходили, його призвали, а мене, бач, ні . Так ото вернувся я, а їх нема. І так мені стало обідно, я й кажу бригадірові, я кіньми поїду їх дожену, продукти якісь передам, попрощаюсь. Він согласився. Тут до мене в компанію пристали і баби, жінки, матері, хто хотів своїх іще побачить. Я їм кажу, що коняка нас не повезе, прийдеться йти пішки, ну вони все одно пішли. Так ми пішки і йшли до Хорола, ото як яка жінка зовсім підтопчеться, то сідає на гарбу та править конякою, та так і під’їде. А я серед них один мужчина був, то пройшов усе пішки. Дійшли мо до Хорола, знайшли наших земляків, їх ще далеко не переправили, але були не всі, були тільки молоді, а стариків уже поправили далі на Семенівку. Тоді я вирішив їх доганяти. Залишили декого з кіньми, а самі попросилися в одну з машин, що їхали на фронт. Доїхали ми до Кривої Руди Семенівського району. Зразу ж впізнали своїх земляків, батько мій сидів разом і хлопцями молодими, щось їм розказував. Так ми зустрілися з батьком. Та не встигли побалакать, як їхній командир, молодий сержант наказав їм збиратися у дорогу. Ми давай проситься, щоб підождав трохи, бо їхні ж родичі скоро доберуться сюди. А той ні в какую, приказ рушать і все. Ото пожурилися та й пішли. І друг мій матір не побачив. Вони пішли, а ми осталися ждать багачан коли це пройшло з півчаса, бачимо, що наші солдати вертаються. Отой сержант передумав і дозволив їм дождатися рідню, щоб попрощаться, ото такий був случай.
11. Батько мій з війни вернувся живий, тільки дуже хворий, його комісували, бо одкрилась язва желудка. А друг мій повоював трошки, був у связі, тоді получив невелике ранєніє у п’ятку, пішла інфекція прививки проти стовбняка у нього не було, то від інфекції він і помер.
12. А батько мій попав у лазарет, та не дуже там і лічили і вирішили його поїздом одправить додому. Якось уже нам сообщили, що буде він у Полтаві той поїзд. Тоді його дочка і сестра поїхали у Полтаву, щоб забрать, та жінки щось не зуміли його знайти і повезли батька у санітарному поїзді аж на Кавказ. Там нічого йому не помогли, виписали таким, що сам дому добратися він не зміг. Вийшов на поріг госпіталя, ліг під дверима і лежить. Врач побачив це і каже, що ось є тут твій земляк із Полтавської області, я його випишу і він доправить тебе додому. Ото так мій батько добрався додому. Довго мучився із своєю хворобою, пошти нічого не їв. Аж поки зробив йому дуже складну операцію наш хірург Гліб Завгородній, який у Багачку попав із концлагеря Хорольська яма. Після того батько прожив ще 14 років.
13. Зараз я співаю в хорі ветеранів, часто виношу Книгу вічної памяті до Вічного вогню на День Перемоги, зустрічаюся з учнями. Багато можна чого розказать. Не дала война мені учиться, бо зразу після побєди як призвали мене в армію, то 7 год служив на флоті.
- Що з Вами, дідусю Павле,- запитала.
- Ти знаєш, дитино, у такі осінні дні кожен сухий листочок нагадує мені моїх друзів, яких забрала війна,- крізь сльози в голосі відповів дідусь.
Я не втрималася, щоб не попросити розповісти мені про ті нелегкі і такі незабутні часи…
Дідусь почав свою розповідь. Сталося все двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. У нас у сім’ї було велике свято, виходила заміж моя сестра, був гостинний стіл, грав невгамовний гармоніст, а потім по радіо почули страшну звістку. Така паніка і жах охопила, що й передати неможливо! Кожен день війни здавався довгим, як рік. Пам’ятаю, як наступали фашисти, як багато було у них техніки, дуже було сумно і страшно дивитися, як у перші місяці війни відступали наші солдати, які вони були змучені. А у нас у Великій Багачці у лісі почали формувати базу для підпільної роботи. І от одного вечора у селищі з’явився молодий офіцер Радянської Армії, який був у оточенні, а потім утік і дібрався сюди, до нас, до рідні прийшов. Родичі його не прийняли, злякалися німців, і він того ж вечора пішов у ліс, шукати підпільників. Нікого не знайшов, бо побачили його поліцаї. Почалася перестрілка і схопили його живим. А іще через день забрали усіх чотирнадцятьох підпільників, мабуть, хтось видав. Усіх їх направили у Миргород, у в’язницю. Пробули вони там досить довго, та так нічого і не змогли дізнатися вороги від мужніх підпільників. На Великдень їх розстріляли, вкинули у величезний кар’єр, що на час війни став могилою для сотень радянських людей. Ми всі дуже сумували за ними , а іще пишалися своїми земляками. У перші ж дні після визволення нашого селища від фашистів мене, п’ятнадцятирічного хлопця, і старенького сільського конюха направили у Миргород , щоб ми забрали тіла наших земляків. Змайстрували для цього труни, погрузили їх на підводи та й відправили нас у дорогу. Ох і тяжка була то робота, нічого тяжчого і страшнішого у своєму житті я ніколи не робив. Пам’ятаю, як розривали ту величезну могилу, як упізнавали практично невпізнанних людей… По чому тільки не впізнавали: і по кольоровому ґудзику на сорочці, і по малому зросту, і по скаліченій нозі. До вечора вправилися із роботою, а додому повернулися затемна. Тепер ці люди поховані у нас біля Вічного Вогню. Коли я на День Перемоги разом із іншими ветеранами приходжу сюди, то обов’язково вклоняюся цій могилі, кладу квіти…
- Не сумуйте, дідусю, я тепер теж обов’язково туди приходитиму, приноситиму квіти, і друзям своїм розповім цю історію,- я не змогла далі говорити, чомусь підступили сльози і я міцно – міцно обняла дідуся.
Додаток "Інтерв’ю"
1. Бандур Павло Григорович.
2. Народився я 17 лютого 1927 року, у селищі Велика Багачка. Зараз проживаю у селищі Велика Багачка, вулиця Червоноармійська,14.
3. Як дізнався про війну? Була неділя 22 червня, у моєї старшої сестри була свайба, отут у дворі ми й сиділи, було повно гостей і ми почули по радіо, що почалася війна. Свайбу не переривали, ну яка там уже була гульня… одне я точно пам’ятаю, що до кінця дня прямо за столом були передані повістки з військомату багатьом чоловікам.
4. Я того літа зкінчив 7 класів нашої Великобагачанської школи і одвіз документи у Красногорівський сільськогосподарський технікум. Мабуть, і по цей день там вони лежать, бо не дала война мені учиться.
5. Чи пам’ятаю, як німці ввійшли у село? Аякже, дуже добре пам’ятаю. Мені чогось дужче згадується, як наші відступали, йшли замучені, обдерті, все більше пішки. А німці такі ситі, розодіті, така мощна у них техніка, видно, що до войни готувалися, та що ви хочете, як на той час уся Європа під ними була. Да, це було у вересні, ще тепло було. Помню, що у Скелях уже були німецькі танки, з другого боку села ще наші були.
6. Чи ходив тоді у школу? Та яка там школа, розігнали колгосп, тоді був імені Першого Травня і зробили громадський двір імені Шевченка. Хто таку назву придумав я не знаю, але робить заставляли тяжко. Я був хлопчак, мене оприділили робити на конях. Був я невеличкого зросту, а напружать доводилося підводу мішками різними. І досі мені перед очима величезні німецькі мішки з орлом намальовані, найважчі були з просом чогось.
7. Чи забирали у нас із села на примусові роботи? Забирали. Староста складав список і по тому списку люди приходили до школи, там їх ото збирали і пішки вони йшли у Миргород на станцію, дуже часто по дорозі тікали, особливо хлопці. Так ото зразу наряд давали там на десять чоловік, то староста писав жінок одиноких, щоб не так тяжко було покидати сім’ю, а тоді німці як увійшли у смак, то требували усе більше, і більше, і більше людей. Тоді почали брати по роках. Мені повезло, мій рік не попав. Ну якби наші у 43 году не прийшли, то забрали б і мене.
8. Руководство нашого району було зоставлене в Багачці для роботи в підпіллі, було їх чоловік п'ятнадцять. Вони у лісі в Малій Решетилівці зробили собі базу, але ще роботи ніякої не виконували. А була в нас учителька, партійна Корнієнко Поліна Іванівна, чоловік у неї був теж партійний, майор, прізвище його Комишан. Коли почалася війна, Поліна Іванівна поїхала в евакуацію, а батьки її залишилися тут. Майор Комишан попав в окруженіє, ну йому вдалося втекти. Він прибився у Багачку, та жінчині батьки його не прийняли, бо боялися, що німці всіх розстріляють. Тоді майор пішов у ліси шукать подпольщиків, довго ходив, нікого не знайшов, але напоровся на поліцаїв, устроїв перестрілку, ніхто ні в кого не попав, майора взяли живим, а на другий день у селі посписочно виловили усіх підпільників і одправили у Миргород у тюрму разом з тим майором. Довгий час думали, що то майор видав, ну я так не думаю, він не міг нічого знать. Мабуть, про них і раніше знали, про тих подпольщиків, бо ходили вже із списком.
Ті люди у Миргороді у тюрмі довго були, жінки ходили їх провідувати. А тоді на якийсь великий церковний празник їх розстріляли. Родичі пішли провідувати, а їх уже немає. Люди, що жили неподалік тюрми розказували, що виводили їх до кар’єру за переїздом, заставляли трохи підкопувать землю, ставили на край викопаного і стріляли. Тоді трошки зверху земелькою притрушували і все. А вже як набивали людьми повну велику яму, тоді засипали землею.
Коли німців вигнали, то знову став колгосп, знову мені прийшлось робить на конях. Якось бригадир мене визвав і каже, щоб я взяв ще одного чоловіка, грузив на підводу труни і їхав у Миргород шукать в отій ямі наших подпольщиків, щоб їх поховать. З нами поїхало кілька жінок тих людей, що убиті були.
9. Чи було мені страшно? Аякже, я ж зовсім хлопчак був. Приїхали до того кар’єра, що робить, де шукать? Пішли до хати, що була найближче, давай якусь жінку розпитувать, мовляв, на великий празник були розстріляні. Вона нам правда, і показала де, давай ми розривать землю. І руками рили, і віниками. Не дуже, правда, й глибоко. Тіла нормально збереглися, правда, одежу вже від тіла відідрати було не можна, лице не роздивишся. Як знаходили? Одна жінка помітила на тілові убитого на штанях цвітну павичку,та й каже, що останній раз, як бачила чоловіка, то відірвана в нього була павичка і вона зі своєї кофти цвітну відірвала йому пришила до штанів, так ото ми його і впізнали. А тоді поряд знайшли одного невисокого зростом, був серед наших і такий, взяли й того в труну, когось із скаліченою ногою взяли, бо наче й такий серед наших був. Ото так понаходили та й привезли додому. Повернулися затемно, стали біля райісполкому, там були такі кущі насаджені, ото під тими кущами поставили труни. Тоді біля старого кінотеатру викопали велику яму і з почестями їх похоронили. А вже у мирний час їх перепоховали біля вічного вогню, там на плитах написані їх прізвища.
10. Як тільки звільнили Велику Багачку від німців, то зразу 1926 год і старших (до 50 років включно) забрали на фронт. Тільки німців прогнали, наші почали наступать і ото рухалися до Семенівки, а ми кіньми підвозили їм усе : і боєприпаси, і продукти. Мене зразу ж за ними одправили. Через два чи три дні вертаюся, а батька мого уже забрали на фронт. Забрали і кращого друга Андрія, я народивсь у лютому 1927 году, а той хлопець у грудні 1926 , ми й у школу разом ходили, його призвали, а мене, бач, ні . Так ото вернувся я, а їх нема. І так мені стало обідно, я й кажу бригадірові, я кіньми поїду їх дожену, продукти якісь передам, попрощаюсь. Він согласився. Тут до мене в компанію пристали і баби, жінки, матері, хто хотів своїх іще побачить. Я їм кажу, що коняка нас не повезе, прийдеться йти пішки, ну вони все одно пішли. Так ми пішки і йшли до Хорола, ото як яка жінка зовсім підтопчеться, то сідає на гарбу та править конякою, та так і під’їде. А я серед них один мужчина був, то пройшов усе пішки. Дійшли мо до Хорола, знайшли наших земляків, їх ще далеко не переправили, але були не всі, були тільки молоді, а стариків уже поправили далі на Семенівку. Тоді я вирішив їх доганяти. Залишили декого з кіньми, а самі попросилися в одну з машин, що їхали на фронт. Доїхали ми до Кривої Руди Семенівського району. Зразу ж впізнали своїх земляків, батько мій сидів разом і хлопцями молодими, щось їм розказував. Так ми зустрілися з батьком. Та не встигли побалакать, як їхній командир, молодий сержант наказав їм збиратися у дорогу. Ми давай проситься, щоб підождав трохи, бо їхні ж родичі скоро доберуться сюди. А той ні в какую, приказ рушать і все. Ото пожурилися та й пішли. І друг мій матір не побачив. Вони пішли, а ми осталися ждать багачан коли це пройшло з півчаса, бачимо, що наші солдати вертаються. Отой сержант передумав і дозволив їм дождатися рідню, щоб попрощаться, ото такий був случай.
11. Батько мій з війни вернувся живий, тільки дуже хворий, його комісували, бо одкрилась язва желудка. А друг мій повоював трошки, був у связі, тоді получив невелике ранєніє у п’ятку, пішла інфекція прививки проти стовбняка у нього не було, то від інфекції він і помер.
12. А батько мій попав у лазарет, та не дуже там і лічили і вирішили його поїздом одправить додому. Якось уже нам сообщили, що буде він у Полтаві той поїзд. Тоді його дочка і сестра поїхали у Полтаву, щоб забрать, та жінки щось не зуміли його знайти і повезли батька у санітарному поїзді аж на Кавказ. Там нічого йому не помогли, виписали таким, що сам дому добратися він не зміг. Вийшов на поріг госпіталя, ліг під дверима і лежить. Врач побачив це і каже, що ось є тут твій земляк із Полтавської області, я його випишу і він доправить тебе додому. Ото так мій батько добрався додому. Довго мучився із своєю хворобою, пошти нічого не їв. Аж поки зробив йому дуже складну операцію наш хірург Гліб Завгородній, який у Багачку попав із концлагеря Хорольська яма. Після того батько прожив ще 14 років.
13. Зараз я співаю в хорі ветеранів, часто виношу Книгу вічної памяті до Вічного вогню на День Перемоги, зустрічаюся з учнями. Багато можна чого розказать. Не дала война мені учиться, бо зразу після побєди як призвали мене в армію, то 7 год служив на флоті.
Немає коментарів:
Дописати коментар