«Гори, життя – єдина мить. Для смерті – вічність ціла…»

   Кажуть, випадкових зустрічей не буває. Бувають миттєвості і миті, які не можливо забути чи проміняти на інші. Ось і мені випала несподівана мить – поспілкуватися із живою легендою  – Діаною Петриненко.
   Розмова виникла спонтанно. Вона, разом із плеядою відомих українських артистів, нагодилася на Лубенщину в рамках літературно-мистецької акції, приуроченої до 200-річчя від Дня народження Т.Шевченка саджати вербу і калину. І ось, у перерві між виступами у Калайдинцівській школі Лубенського району (саме тут, сніжного 43-го року відбувся її перший «сольний виступ»), за чашкою чаю Діана Гнатівна вирішила поділитися зі мною своїм військовим минулим. Вона була втомлена і печальна, із якоюсь далекою іскринкою в погляді. Я навіть не сміла переривати її чи задавати якісь питання. А просто записувала й записувала на тому, що потрапило під руку…  

   - Співати я почала давно - десь років із 5-ти. І відразу - дорослим голосом, - розповідає Діана Гнатівна. - Батько був директором МТС, тож я залазила в «бункер» комбайна (бо там була, знаєте, така своєрідна акустика) і - співала, співала, співала... Що співала? Найбільше, українські, серйозні пісні, про любов співала. Коли приходили гості, мене балували, садовили на коліна і завжди просили - заспівай!..  

   А мій перший «публічний виступ» відбувся у Лубнах. Ми йшли повоєнним містом (я була у 5-му класі) центральною вулицею - Радянською і співали військові пісні. А я була солісткою. «Вставай, страна огромная!» - виводила голосніше всіх.

   …Був 43-й рік. Німців уже прогнали. І нас, школярів, запросили виступити у школі с. Калайдинці. Вона була тоді з вузенькими, невеличкими вікнами і керосиновими лампами. Із Лубен ми йшли пішки. Снігу було - багато, дорогою ми в нього провалювалися і падали. Я тоді ще й вухо застудила… Після виступу мене з однокласницею відправили ночувати до якоїсь бабусі, і вона пригощала нас величезними сушеними грушами. Здається тоді, у повоєнному дитинстві, я нічого смачнішого у житті не куштувала… Їх смак пам’ятаю і нині…

   -  А як доля закинула Вас до Лубен?

   - Війна, дитино, закинула, війна. Ми з матір’ю, братом і маленькою сестричкою тікали зі Згурівки додому і попали у так зване «Оржицьке оточення». Це пізніше його так назвали. А тоді нам – тисячам переляканих людей – ніхто нічого не пояснив. Лише під Лубнами, якийсь військовий на коні обігнав нас і крикнув, щоб не здумали вертатися назад чи вперед, а шукали рідню десь поблизу, бо кругом – уже німці. Так я опинилася в Лубнах, у свого дядька - Якова Єрмолайовича Паливоди. У нього прожила і повоєнні 43, 44-ті роки. Він тоді став секретарем райкому, днював і ночував на роботі, а у величезному, порожньому будинку не було нікого. Тож ночувала я на його робочому місці – спала, закутавшись у величезний дядьків кожух.

   - А Ваша мама?

   - А мама у війну моталася між Пирятином (де сидів у в’язниці тато), Сазонівкою (родове гніздо Діани Гнатівни – авт.) і Лубнами. Пам’ятаю, одного вечора мати зайшла до нас із дядьком і каже: чоловік попросив – привези мені меншу (сестрі тоді 3 роки було), бо ми всю ніч для себе ями копали. Значить, завтра розстріляють… Так воно і сталося. Аби не дядько, мого б брата теж у живих не було. Зразу після війни їх ешелонами з одного табору (німецького) везли у другий (в Сибір). Дядько мені, малій, нічого не говорив, лише на кілька днів кудись зникав, потім знову з’являвся. Майже не їв і не спав, але брата мого спас. (Мається на увазі Іван Паливода, згодом - викладач Київського музучилища ім. Глієра - авт.)

   Брату я багато чим зобов’язана. Він учив мене співати і в училище мене взяли без іспитів, а до цього я думала, що вчитися співати мені вже не треба - я й так все знаю… Я малою смішила його не раз. Якось показав він мені на глобусі де Америка знаходиться. Зранку встає, а я, мала, в садку з лопатою – яму рию. Він питає: «Що це ти робиш?» А я у відповідь: «Хочу до Америки докопатися»!

   …Згодом вона таки «докопається» і «до Америки», і до сотень сердець своїх слухачів по всьому світу. А ще на все життя залишить у своєму серці нелюбов до трьох речей: коли співаки виступають «під плівочку» (себто, фанеру), а не вживу. До мікрофонів, та… до гасових ламп.  Із останніми  у творчому житті Діани Гнатівни пов’язана окрема історія: - Один із моїх перших виступів відбувся на Донбасі. У залі – купа шахтарів і – керосинки чадять. А в першому ряду сиділи два дядьки, та між собою щось не поділили. От я беру верхню ноту, а вона зривається на крик, бо бачу як один із глядачів іншому кулаком голову пробив. Я з переляку за куліси втекла і як не умовляв мене керівник, вийти доспівати – відмовилася. От з тих пір лампи - не люблю.

* * *
   Свого часу фахівці визнали її голос як лірико-колоратурне сопрано. Але хіба може передати цей термін усю мелодійність та унікальність Її співу? Зазначу, що попри свій поважний вік, а це – 83 (!) Діана Гнатівна - народна артистка України і мама народного артиста, лауреат Шевченківської премії, солістка Національної філармонії, професор Національної музичної академії України - зберегла іще молодечий, юний запал, із яким саджала на шкільному подвір’ї вербові паростки і неймовірний голос, що зачарував усіх її шанувальників, присутніх у залі, - і дорослих, і малих. Бо коли на сцену вийшла Вона, здалося, що час у залі і на сцені на якусь соту мить зупинився. Супутники Діани Гнатівни із захопленням зізналися, що всю дорогу «від Києва до Лубен» вона співала їм пісні. А на завершення нашої розмови пані Діана, яка виявилася неймовірно простою і досяжною у спілкуванні, згадала, що якось раніше, коли кермувала ще вона сама, не доїжджаючи Оржиччини, зустріли вони в полі журавлів. Подорожні, зокрема письменник Михайло Шевченко, просили поспішити, та співачка заперечила: «Ти, Михайле, їдь. А я - тут постою. Таке тільки раз у житті буває. Більш - не повториться».
   Ось і в моїй душі після розмови із цією неймовірною Жінкою, а для цілого покоління - живою легендою української пісні, лишився у душі справжній знак неповторності. 

Ганна КРЕВСЬКА, фото автора