Карюк Євдокія Захарівна: спогади, обпалені війною...

       Спогади Карюк Євдокії Семенівни записані під час реалізації проекту “Жити і пам’ятати. Осмислення жіночого досвіду у воєнний час”, який здійснювався упродовж 2011 року на Полтавщині спільними силами Полтавського обласного осередку Ліги соціальних працівників України, Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України  та Музею історії жіноцтва, історії жіночого та гендерного руху за підтримки Міжнародної громадської організації "Міжнародний фонд "Взаєморозуміння і толерантність".

Карюк Євдокія Захарівна, 1924 р.н.
с. Устимівка Семенівського району
Польща, Швінтокловід
Освенцим – Бжезінка,
Аушвітц – Біркенау.
15.12.1942 – 10.06.1945 

         Я народилася 1924-го року, 10-го серпня у селі Гриньках. У той час – Семенівського району Полтавської області. Сім’я у нас була велика: батько – Карюк Захарій Данилович і мати – Карюк Соломія Кирилівна. У нас було 5 дітей і 6-та прийомна дівчинка. Значить… була перша я – Євдокія, другий Василь був, третя була Галя, потім Марія, потім Микола, і прийомна Віра. Оце така сім’я у нас була. Тільки організували колгоспи, батьки відразу подали заяву у колгосп. Мама закінчила 4 класи із похвальною грамотою. На грамоті був цар, цариця і їхні діти. І батько, боячись, щоб не наказали його за те, що зберігають такі документи, узяв і спалив цю грамоту. Вони працювали в колгоспі. Мама працювала на ланках, а батько працював і завгоспом, і головою колгоспу працював. Ми усі були дома, тоді не було ні садка, нічого. Було ідуть на роботу і нас кидають надворі, замикають, кладуть кусок хліба на вікно і ми сидимо під хатою і ждемо поки батько й мати прийдуть з роботи. Батько був зразу ж поступив у комуністи. Батько комуністом був і вірив у радянську владу.

          Мама була віруюча у нас і ми кожний вечір, лягаючи спати, повинні були читати Отче наш. Батько цьому не вірив, але не забороняв нам цього робити. Ми робили це. І я із 7-ми років пішла навчатись у Гринчанську початкову школу. Я закінчила 7 класів. Поїхала складати іспити у Лохвицьке педучилище. Учотирьох ми поїхали. І я вступила, мене прийняли туди, але я покинула й поїхала додому – не захотіла вчитися там, бо дівчата не вступили. Побоялася сама залишатися. Така була розумна. А я мріяла… з самого дитинства мріяла стати вчителем… Після цього мене відвели у Горби, у середню школу, яка тільки організовувалася. Там було вже 44 учні і мене вже не приймали. І директор Гринчанської школи Дубина Петро Якович повіз сам документи і сказав, що я хороша учениця і щоб мене прийняли. І мене прийняли 45-тою ученицею. Там я закінчила 2 класи – восьмий і дев’ятий. І після цього у 41-му році розпочалася Велика вітчизняна війна. І я тоді вже почала працювати в колгоспі на різних роботах. А 1942-го року у грудні місяці, 15-того грудня нас вивезли насильно у Германію. Багато дівчат і хлопців із Гриньок. Багато повтікало із дороги, а я захворіла і не могла втекти. І нас повезли. Привезли у город Шисто-Кловіц, в якому перебирали нас, вибирали… Хазяї приходили й вибирали кого куди. І мене вибрали в один ряд, а мою подругу Віру, Ромашко Віру Михайлівну – її в другий ряд вибрали. Ми не знали куди. Ну, одних вибирали на завод, а других вибирали до хазяїв на роботу. І потом я перейшла у той ряд, де стояла Віра і ми попали на завод працювати в городі Шисто-Кловіц… Там були доменні печі. Ми працювали біля гарячого заліза. Там дуже важко було. Там працювали поляки − дуже хороші люди поляки були… Вони часто приносили нам хліб… Нас вони дуже жаліли. 20-го числа у вересні місяці ми змовилися, що будемо тікати із цього табору удвох із Вірою. Я працювала біля крана там і сказала своєму крановикові – він старий був такий вже – але я йому сказала, що ми будемо тікати. І він сказав: «Дівчата, не робіть цього – каже – бо ви попадете в концтабір, де палять людей, де убивають і все… і ви від них не вийдете додому». А ми кажемо: «Ми попадемо до своїх і все розкажемо, і нас вони відправлять додому». І так ми пішли… Вночі. Закінчилася зміна у 10-ть годин ночі. І ми вийшли і пішли. Темно було. Ми пішли-пішли із Вірою, ідемо-ідемо степом-болотом… Переходили все, а потом іще дві до нас приєдналися, тож такі самі, як ми – тікали, але ми з ними не змовлялися. І ми пішли… Я пам’ятаю був такий дощ заливний… А ми ж погано так одягнені були… Ми пішли там була копичка сіна десь на полі, ми під те сіно підлізли і під тим сіном сиділи до ранку, а рано встали і пішли. Побачили таку будівлю – бараки такі великі. Все, думаємо, підемо туди. Вийшли, коли йде хлопець років 10-15… І ми його спитали: «Як вийти на дорогу?», бо ми заплуталися уже у тому селі і не знаємо стежку. Він сказав: «Осюди йдіть». Ми пішли. Тільки ми пройшли – ми вийшли на дорогу, як виходе німець. Сказав, щоб ми до нього йшли. «Комм хер», – каже. Ми підійшли до нього. Він нас забрав і закрив у тюрму. Ну, це той хлопчик, видно, нас віддав. Голодні ми, їсти хотілося, мокрі. І сиділи ми там, потім нас вивели і сказали, щоб ми поприбирали. Там було хазяйство: гуси були, кури були там і свині, щоб ми повичищали там. Нас же вже чотири. І ми пішли повичищали. Там найшли поміж гусьми то моркву, недоїдену, що гуси не доїли. Ми повитирали поїли, тоді знову нас забрали у тюрму посадили. У тюрмі ми сиділи, коли приходе до нас німець. Прийшов німець до нас. І що він? Він увійшов і став книжку читати. Ми його запитали, він зрозуміє по-руські. Він сказав, що не зрозуміє. І ми почали змову вести що, як ми будемо казати німцям, що ми відстали від поїзда, нас везли і ми відстали від поїзда, повставали, а тоді поїзд пішов і ми залишилися. Побалакали так же, а він був руський, він усе розумів і потім нас визвали і ми ж таке їм кажемо, що ми ж одстали від поїзда. А він сидить та каже: «А вы думали немецкое правительство обдурить?» Отак, як оце я кажу, розумієте? І він нас видав. І тоді нам сказали, що нас будуть відправляти у концтабір. Ми недовго, мабуть, днів п’ять були в тюрмі, а тоді нас відправили у концтабір. І вночі привезли, погрузили у такі дерев’яні бараки, і ми в тих бараках сиділи. Дуже голодні сиділи. Їсти хотілося, але нам ніхто нічого не давав. Рано забрали нас. Постовий прийшов і забрав, і повів у кабінет до начальства. В тому кабінеті нам вибили номера. Оце перша Віра стояла – Вірі вибили номер 63470, а мені… за Вірою я, і мені – 63471. При тому, як вибивали… вони повертали руки отак і я начала плакати… Віра стала й каже: «Перестань плакати перед ним! Перестань плакати». І я перестала плакати. Вибили номер, а ці дівчата за нами були. Там в мене перший, у неї другий − 72-й, з Чутівського району була, із Хорольського 74-тий. Вибили нам номера і повели у бараки. І в бараках вже дали нам ці полосаті плаття… переоділи нас і повели у парикмахерську, повідрізали коси нам, постригли і вже стали концтаборниками. Освєнційними… отак ми там були. Зразу нас на другий чи на третій день забрали на роботу. На роботу ми ходили по бауерах… У дворі їм прибирали. А що саме основне? Копали городи. Городи там невеликі і копали в три штики. Оце перший штик копаємо і кладемо аж там, тоді другий копаємо, кладемо тут, тоді третій копаємо, тут кладемо. Тоді несемо оту землю з першого штика на третій, із другого на другий туди, а оцей останній, аж зверху кладемо. Оце ми так ґрунт обробляли. Дороги справляли. Потім копали рови, окопи. Ну, потім я захворіла. Нас вибрали шістдесят дівчат і водили кожний день. Собаки і постові. Ведуть нас оце на роботу, сім кілометрів ведуть і примушують нас співать. Щоб співали ми. І особливо вони любили пісню «Волга, Волга». Це ж вони думали дійти до Волги і вони хотіли, щоб співали ми завжди «Волга, Волга». Так ми тоді видумали другу пісню і співали цю:

          Єсть за польською граніцей город хмурий і суров,

          Город-лагєрь Аушвіцей, де не люблять вольних слов.

          Собрани там всє народи, разних націй і племьон,

          Каратають свої годи каждий нємцем заклеймьон…

…це ж номер

          …Здєсь єврєям пріют і ласка –

          Бєз разбора всєх в камін.

          І как в дікой жуткой сказкє,

          Всєм євреям поють «Амінь!»

          Зато руськім і полякам, і чехословакам там

          Жизнь прівольную дають

          Суп із брукви, хліб із тирси

          На дєнь з ранку видають.

          Но настанєт время помсти

          І могучею рукой

          Разобйом ми лагерь смерті і

          Отплатим кров за кров.

          Оце таку пісню ми їм співали. І кожний день, а вони: «Волга, Волга», «Волга, Волга» йдуть повторяють. Ну були ж і такі постові, які розуміли руську мову… Ми ще і лаялися … По матушкє ругалися. На німців же ж ми лаємося, Міняли постів там. Кожен день від других постів. Ми ж завжди тільки прийде − «Русіш розумієш?» «Не розумію» От харашо! Такий та такий, матом його! Усі шістдесят чоловік лаялися страшне! А тоді один прийшов і веде нас і каже… Ми ж спитали його… старий такий… і ми спитали: «Ти розумієш російську мову?» «Не розумію» Ми його всяк: «Старий, ти такий-сякий!» Лаяли страшне. Він три дні терпів, а на четвертий приходе та каже: «Дівчинка! А я в ту войну бил у Росії. В Росії так не ругалися – каже – як ви оце ругаєтеся». І в мене там була Маришка – каже. Женщина, дуже хароша – каже. Нам тоді соромно стало… Він каже: «А в мене три доньки». І розказав за своє життя, що він теж бідно живе, що це він служить. І що він німцям не вірить, в німців одна перемога. Що Радянський Союз переможе німців… І ми йому тоді стали допомагати. Чим допомагали? У табір привозили ж євреїв і палили оцих євреїв. Дуже багато привозили. По сто чоловік у одному вагоні. І ще ж і одежі повно. Тільки приїдуть на станцію – викидають одежу. За крематорієм… отак як ота хата друга (показує) од нашого табора була… І вони ведуть їх у крематорій − вони ж нічого не знають. Ми за електричним дротом сидимо – ми ж не можемо їм сказати. А одежу вони кидають-кидають, а тоді посилають перебирати оту одежу. Що вони? Найбільше вони шукали золото. Одежину береш і все перемацуєш… Усе − і рукав, і все то кругом. Находили ж золото там, багато  у євреїв було золота. І ми тоді вже могли взяти одежину. Крім оцього полосатого ми надівали… Хто пальто надіне, хто там плаття. А тоді приходимо у табір і фарбою малювали червоний хрест на спині. А ми поскидаємо, а тоді пообв’язуємося та несемо оцьому німцеві даємо, бо в його три доньки і каже: «Немає їм у чому ходити». І пальта ми йому носили, і плаття носили і все. Ну й він добрий був. Ми як ідемо десь щось натрапимо на полі − там чи моркву, чи брукву, чи що-небудь візьмемо… і ми візьмемо собі, напхаємо тоді в кармани… то великі кармани були, напхаємо і несемо, а він не затримує на воротах, бо на воротах провіряють. А він прийде, каже: «В моєї команди нема нічого». І нас пропускають, і ми несемо. І тоді ми ділимось там іще з дівчатами тим, що ми принесемо. Я захворіла… Захворіла я на тиф. В мене була температура. Мене німці хотіли вбити. «Диви, вона здорова, червоні щоки такі, а вона не хоче робить!» А я ж упала безпритомна… Ну дівчата всі обступили того німця. Він каже: «Що ж ми… де ми її дінемо?» Я не можу йти, навіть і вони мене несли сім кілометрів на носилках, дівчата. І принесли вони мене і здали у… ревір (називалася ота лікарня?) Ревір. І мене положили в ревір. А Віра ж пішла… Віра думала, що я там умерла… Там же ж тисячі і кожний день… Та по чотириста чоловік повмирало. І мертвих виносять і складають кучами під бараком і ногами сюди, а головою туди. Ноги так, як, знаєте, як дрючки ото лежать… І повно-повно, вони не встигали палить. Ті вже привозять живих, палять, а ті мертві лежать. Особливо взимку. Це ж я взимку захворіла. Мене поклали і я лежала, лежала… І Віра ж не приходе до мене, бо вона не знає, в якому я бараці, де я лежу. А потім одного разу вже в мене температура пройшла, я встала така худа! Самі кістки і шкури не було. Тільки водичка тече і все. Лежала. І коло мене, оце моя койка була так упоперек, а ця уподовж була, старенька баба, полячка, і її донька була… Вона весь час носила їсти. І мені ж, і їй. І до них часто приходили люди, якісь… ну, знайомі, родичі. І вони приносили їй і теж мене пригощали. А потом я їм розказала, хто в мене вдома, що в мене вдома батько й мати є, і сестри і брати є. Усе розказала… А тут німець ходе, записує в крематорій отих – мусульманів. Що як худа вже, ну вже безнадійна, записав він і мене, а оця ж жінка, що мати її… Вона прибігла і каже: «Дєтка, тебе спалять». А я кажу: «Та мені вже вшістко єдно. Мені однаково – кажу − хай палять». Я лежала гола… І вона взяла десь одіяло, умотала мене… Як дитина – кісточки самі, знаєте… І вона положила тут унизу, над тою койкою там уже вмерла жінка, винесли її. Вона положила мене отут, а він позаписував увесь барак. А бараки такі ж були, як ото у нас корівники, свинарники – довгі. Він поки перейшов весь, то і вернувся назад, читає і кидає додолу… Цементна підлога, кладуть отуди на кут. І він уже як ішов назад… Вона каже: «Я так переживала, щоб він же ж тебе не побачив. Вона вкутала мене, тільки положила, а тоді, як він підійшов, вона так стала, затулила моє обличчя та каже: «Вона умерла, ми її винесли – каже − тільки що». Він тільки зачитав мій номер 63471. А вона каже: «Ми тільки що винесли її». Я осталася жива. А тоді, як це оце ж він записав, акт склав, що спалив же такий номер. А тоді через тиждень знову він перевірять. Як я то лежала, пройшла оця комісія… Оця із Хорольського району Галя, та, що зо мною тікала, попала тоже в цей ревір. І вона попала і йде… А я уже ж лежала… очі тільки мої бачать... Я ж бачу, що Галя. Я гукаю: «Галя, Галя!» Вона не чує, пішла далі. Я тоді встала помаленьку, за нари держуся і йду шукать Галю, дальше шукать, бо її ж туди повели. І я шукала, шукала, коли вона гомонить. Я витикаюся, а вона каже: «О-о-о! Дуська! А вона... казала Віркина Дуська, Дуськина Вірка, оце дві нас так...» І вона: «Ду-у-уся, а Віра ж тебе похоронила, сказала що тебе вже спалили. Каже – як я буду батькам казати, що удвох же були, та я приїхала, а її спалили». Віра прийшла до Галі, щоб провідати. Разом же тікали і з нами в одній команді були. Тільки вона підійшла, а Галя каже: «А Дуська твоя жива». А вона каже: «Де?» А я витикаюся та кажу: «Ось я!» Вона як глянула, та каже: «Боже! Що ж із тебе зробили?! Як би... тебе, каже, й рідні батько та й мати не впізнали б!» Така худа, така страшна. І тут же ж через тиждень знов же оцей перевіряє. Та полячка дуже злякалася, дуже злякалася. Вона каже: «Він таку має пам’ять! Він знає, які номера він палив і де і які обличчя запам’ятовує!» І каже: «Ти розіумєш, що – каже – це можуть і мене, і тебе – каже – можуть спалить. І я тоді пропаду». Так я тоді Вірі сказала. Віра прийшла і забрала мене на робочий табір. Я нікуди не годна, а вона забрала. І що ж? На роботу я не могла ходити. А багато ж! Кожного ранку усе ходять провіряють, чи ніхто не остався в бараці. Так вони ідуть на роботу, а мене... складають матраси тирсою набиті. Мене кладуть на койку і матрасом накривають і зразу заправляють і я там лежу, поки вийдуть усі на роботу. Вийшли на роботу, тоді німець ходе і шукає. Ходе, заглядає по койкам, чи ніхто не залишився. Я аж тоді вилажу з тих койок. Віра, звичайно, і одежу міняє. То було виміняє то часничину, то цибулину, то кусок хліба, то все... І вона завжди мене підтримувала, розумієте? Я почала одужувати. Нам давали по літрі супу, а вона, як виставлять перед кухнею баки, вона бере миски, нам давали червоні такі миски дволітрові, великі миски. Вона піде, кришку підняла, того супу зачерпнула – принесла. Я вийду, станемо по нарах, як хлібнемо отак… Тоді вона пита: «Ти наїлася?» А я кажу: «Та наїлася». «От мені це так...» І побігла знов. І ще принесе. І вона мене вигляділа, розумієте? Почала вже я ходити теж на роботу і познайомилася я з оцією Марією, що оце досі переписуємося − Кушнір Марія Василівна. А Марія була в партизанах, партизанка вона. І вона дуже така смілива була. Віра на мене кричала: «Ти знаєш, що Марія тебе заведе кудись, заведе. Ти не слухай її, не слухай!» А я ж одна, бо до Марії прив’язалася. І що ж ми видумали? Уже у 45-тому році... ні, у 44-тому в кінці… Хлопці ходять понад дротом, теж полонені. І наші, і французи, і німці… Всякі там, і німці навіть були! Кидають листи. І ці листи ми беремо. Вони пишуть: «Дівчата, не лайтеся, ждіть! Скоро наші прийдуть і визволять нас!» І вони кинули листа. Ми цього листа взяли, почитали. Всі дівчата почитали. А Марія: «Давай напишемо їм відповідь». Ну давай. Пішли, шукали-шукали ж тих… олівців. Найшли одно. Дали нам олівець, дали нам паперу. Ми полізли на горище із нею і почали писати. І нас хтось зрадив, хтось сказав, що ми там. І прийшла оберанглієрка, це главна аузієрка над аузієрками. А ми пишемо і балакаємо... А потом ще… я не знаю, де я дістала ту червону помаду і ми намалювали ще червону зірку у кінці. Розумні були дуже! І то… намалювали зірку. І вона прийшла, глянула, що ми пишемо, зірку уже намалювали, вона отак узяла… отак (рве папір) …і нас повела. І повела нас куди? У підвал. Цементна підлога була. Вона нас поставила на коліна і ми стояли цілий день. Цілий день на колінах стояли на цементі й постовий біля нас стояв, щоб ми не присіли. Я не знаю, як ми вистояли. А Віра ж була на роботі. От Віра йде з роботи, дівчата кажуть: «А Дуська твоя у підвалі стоїть з Марією на колінах». «За що?» Отак і отак. «Боже!» Вона прийшла: «Ну що тебе вбити оце? Самій мені тебе вбити, чи хай тебе німці вб’ють?» Кричала-кричала на мене, а потім каже: «А що ви писали?» Та ми там таке понаписували, що ми, як тільки німців переможуть наші, то ми будемо бити їх, так як нас б’ють. Що ми тільки не писали там. Віра тоді каже: «Треба шукати якогось перекладача!» Бо взяла папери аузієрка, а вона по-руськи не розуміє. Віра побігла і найшла. Була Марія з Вінниці. Я забула, як її прізвище. Ну вона дуже розуміла німецьку мову. І Віра їй сказала і вона пішла переводить. І що ж вона переводила? Переводила, що ми писали хлопцям листа, що ми любим їх, що ми хочемо бути із ними… каже, плела-плела, плела-плела... «В мене вже − каже − язик болить їм плести, ну, обдурювати їх». Ну, однак, ми думали, що це ж уже все. На другий день ми вставали і бігом же ідемо на роботу, підемо на роботу з Марією. Вийшли. Тільки стали в стрій, а вона зачитує, що такий-то такий номер залишається. У Марії був 482-ий, а у мене 71-ий же. Ну що ж, ми осталися… Коли беруть нас. Приходе постовий, знову ж номер... і ведуть у місто. Ведуть у місто до оберавзієрки. Я вам казала, що оберавзієрка була дуже сердита, вона незаміжня була в 42 роки. Вона така злюка була і била дуже і отам страшне було. Як тільки хто провиниться, то вона страшне катувала. І нас повели туди. Ну, ми з дівчатами уже попрощалися… це ж уже точно або повісять або вб’ють, або до крематорію відправлять. І пішли ми туди, пішли… Там така велика будівля була і чуємо – вона говорить, та оберавзієрка, і до неї заходять, заходять мужики все. І вона регоче там і все… А ми в коридорі стоїмо. Стояли, стояли в коридорі, коли хлопці ж повиходили і вона закликала нас. Закликала нас, ми зайшли обидві. І стоїмо, а вона дивиться і каже: «Хвайні, хвайні – гарні, мов, гарні дівчата. Ви писали хлопцям листи?» «Писали!» І ми на коліна впали і просимо, що ми більш не будемо писати хлопцям листів. А вона: «Я знаю, що ви не будете вже писати». Ну, щось буркотіла-буркотіла до німця до того, що німець стояв постовий. І потім він каже: «Вона вас відпускає». І відпустила вона нас. Ну, думаємо, це ж веде нас у табір. Повели нас у лікарню, набрали в нас кров. По стакану крові з нас витягли. Ми вийшли, як п’яні відтіля. І так же ж слабі були, а то вийшли, як п’яні. І привели нас до табору ледь-ледь живих. Дівчата прийшли з роботи, бачать, що ми ж таки живі. І Віра каже: «Слава Богу, що жива. Якось будеш одужувати …» І на другий день знов наші номера зачитали і на роботу не беруть. Ну що ж ти будеш робить… Коли… там ще дівчат зачитали. Шість чоловік нас узяли. І повели нас у такий барак. Там і картопля, і морква, і буряк, і капуста − все є. І ми повинні оце різати і перебирати усе … І перебираємо ми там. І нам із їдальні начали носить суп, а потом і хліба по кусочку, принесуть нам. І ми там робили теж. Ну була там теж одна Катя, яка розуміла німецьку мову. В погріб нас почали посилати. Посилають у погріб, щоб принесли моркви там, буряка, а ми натрапили там ікру у діжечках. То ми по ті буряки та по ту моркву, на дно ж покладемо, ото наберемо із діжечки. І дві діжечки ми виносили. Там які ті діжечки були, я не знаю. А тоді ті постові як завелися. Той каже: «Ти забрав в свою сім’ю!», а той каже: «Ти забрав!» А її ж ми поїли. І як ідемо додому, то такі пояси в нас були, то ми отак за пояс моркву, у кармани картоплю візьмемо і принесемо своїм дівчатам, даємо, щоб підтримати. Ну, це недовго було. Два тижні ми тільки ходили оце на таке… Почали евакуацію. Куди? Везуть у Германію нас. Вони тих, що вижили, хочуть відправити у Германію на роботу на якийсь завод там. І вистроїли отак концтабірників, і женуть, і женуть, і женуть… І день женуть, і вночі гнали. А вночі так багато постріляли! Оце хто впаде – вони дострелюють. Переступаємо і йдемо далі. Йдемо далі… І це взимку − 18 січня 1945 року це вже було. І ми йшли, йшли… Ото потім привели нас на станцію. Відкриті платформи вагонів, загнали нас − повно снігу. Загнали і повезли. І повезли. А Віра в цей час перша ж стала, а я іззаду була. Вона прийшла, каже: «Пішли разом із нами». А я кажу: «Та ні, може ж нас скоріше визволять та додому поїду. Ну що ж я буду − кажу − йти оце». І вона пішла ж, а я осталася. Ну, її однаково десь зсадили раніше й вона працювала ще в армії, у нашій армії. Там прала, варила їсти. А нас повезли прямо у Германію в Нойштадтклебер. І в тому Нойштадтклебері нас повели на завод. На заводі ми робили там. Там літаки робити. Ну кому що там давали робить. Ми робили, робили. Ну недовго ми поробили там. І німці стали тікати, тікати, тікати... Кажуть, що наші скоро дійдуть аж сюди. І нас загнали у такі кімнати, невеликі кімнати. І по сто чоловік. Загнали, що ми тільки отак стояли і все. Позамикали, на вікна почепили грати. Ну, були ж між нами, і розумні люди, які у цей час, як нас загонили, вони й кирки набрали, і молотки набрали. Тоді ото пробираються, пробираються і б’ють, б’ють, вибивають, вибивають ото, вікна вибивають і начали ми вилазить звідтіля. А німці зібралися і пішли всі, покинули табір. Нікого не було із німців, ми самі. А столова там була і в столовій навезли коней битих, знаєте. Дуже багато коней битих. Навіть хліб там був. І ми всі як ринули на ту кухню. Усі... хто що тяг... І той тому передає, той тому бере і все… А у таборі ж ми замкнені… Коли й увімкнений струм, ніхто ж не підійде до дроту. Коли наче б французькі хлопці військовополонені прийшли у рукавицях, з щипцями і почали різати оцей провід і відводить. Так далеко відводять. І ми почали виходити із табору. Вийшли ми з табору і побігли лісом, таким лісом! А дорога… Дівчата, як дзеркало ото в мене! Така дорога гарна! Ми бігли, бігли, бігли. Одна дівчина каже: «Он уже ті приїхали, ті американці визволили нас» Ми вийшли – точно! Приїхали танками американці. Ну ми їх не розуміємо, а вони нас не розуміють. Вони покликали нас. Ми підійшли, вони показують – лізьте на танк. Ми полізли на танк. Він отак провіз як оце через цю хату і показує: «Вставайте». Ми повставали. Коли одна жінка біжить там. Біжить, кричить: «Ваші хлопаки вже в місту!» І ми як ринулись всі дорогою бігти! Біжимо, біжимо, біжимо до своїх же! Добігли до своїх. Вони глянули, питають: «Кому скільки років?» А я сказала, що мені 18 чи 19... Щось там я не пам’ятаю вже, що я сказала. А він каже: «А на вид тобі 35-40 років» − каже. І вони одразу нас нагодували. Нам давали ліки, щоб менструації не було. А тоді ж ото як вони прийшли, ми ж того супу не стали їсти. Вони кожний день підсипали в суп. І усі поболіли. Жінки всі отак йшли і попадали. Та там упала, та там упала… Наші ходять, підбирають... Що таке? Що таке? Ніхто ж не розуміє − ну, чого це жінки падають… А коли лікар з’явився, забрали нас. І сказала одна, Клава була із Харкова, теж така бідова жінка. Так вона ж сказала, що в нас же не було менструації, це видно менструація починається у нас». Так він тоді якісь ліки почав давати нам і ми повставали. Оце наші так нас зустріли. Ну а потом ми пішли у місто… Думаємо - пройдемось у місто… ми ж ніде ніяк не ходили, ідемо в місто. Зустріли наших он там. Ага, земляки. Із Київської області там Вася був якийсь. Познайомилися ми з ним. Він каже: «Я б з вами пішов у місто, та вже вечоріє, а у мене нема автомата». А я кажу: «Автоматів лежить по дорозі повно! І збоку лежать – кажу – он візьми якийсь автомат». Так він узяв автомат. Ідемо, ідемо, коли наші хлопці... І сказали, що вони нас поведуть у комендатуру, а там у комендатурі розберуться, чого ми оце ходимо і все. А до нього кинулися: «Ану автомат! Доставай автомат!» А я ж переживаю, думаю: «Боже, я ж направила! Оце ж можуть хлопця вбити!» І переживаю страшне! А хлопці ці два такі невідступні. Що не кажемо... А потім я почала розповідати, що ми були в концтаборі, що ми так багато пережили. І він каже: «Ну подякуйте оцій жінці, що вона оце розказала» І відпустив нас. І того Василя одпустив.