Теплі мамині руки ніжно гладять мої плечі та чоло, я горнуся до неї. На мить обидві завмираємо і чути тільки наші серця – моє і мамине. І їх биття єдине на двох. Cльоза з маминих очей обпікає мою щоку: „Донечко, - шепоче мама, - як ти схожа на прабабусю! Як шкода, що вона вже пішла від нас”… „Мамо, - шепочу теж, розкажи мені ще щось цікаве про бабуню…”
І ось eже в моїх руках „бабусин скарб”, так називає наша родина найдорожче, що залишилося після прабабуні Зєвіної Олени Василівни. П'ятнадцять пожовклих фотокарток років воєнної пори, бойові нагороди прадідів, солдатський трикутничок, отриманий з фронту, похоронка...
Зовсім юна студентка робфаку, гуляючи по довоєнному Харкову, зустріла його. Іван виділявся серед інших. Він був гордим і аристократичним, струнким, стриманим, вихованим і пунктуальним – одним словом, вишуканий жіночий ідеал. Військовий льотчик з Донбасу вже був відзначений орденом Червоної Зірки за бої на фронтах радянсько-фінської війни. Він був штурманом ескадрильї 4-го легкобомбардувального полку і палко закоханим юнаком – дві життєві паралелі лейтенанта Зєвіна Івана Аркадійовича... І прийшло палке кохання, хвилини радості і щастя… Чому саме так? Дві долі сплелися в одне життя – доля Олени і доля льотчика – винищувача.
Скромне весілля і народження їх єдиної донечки Людмили рівно за один місяць до жахливої звістки. Війна… Страшна, Велика Вітчизняна, пекуча рана, яка болить до цих пір і моїй родині, і всій Україні.
Іван намагався уберегти кохану й доньку від кривавих подій. Відправив молоду дружину з крихіткою донечкою до старенької матері Парасковії, яка мешкала в Алчевську. Але Олена не могла витримати навіть миттєвої розлуки з коханим. Уже весною 1942 року - були втрьох у Воронежі. Коли Іван повертався з польотів - засиджувалися допізна. Льоля (так ніжно називав її чоловік) ніколи не говорила, що не має часу для спілкування чи втомилася. Як важко тоді доводилося їй! Тільки завдяки величезній материнській любові й жіночій мудрості сім’я зберегла можливість бути разом. І він знав, що саме там знаходиться його сімейне гніздо, у якому на нього завжди чекала дружина з дитиною. Родинне тепло надихало юного лейтенанта на самовіддану боротьбу з лютим ворогом.
Коли німці підійшли до Воронежа, Олена з донькою, яка ще й ходити добре не навчилась, змушена була тікати. Шлях - нелегкий і небезпечний. Колона цивільних громадян – жінки з немовлятами, діти, старі – рухалися польовими дорогами. Страшно дуже було під час бомбардувань. Винищувач іде в піке на беззахисних людей і поливає їх свинцевим дощем, рої куль дзижчать, виють бомби над головами... А в нещасних людей тільки одна можливість захиститися: лісосмуга понад дорогою. Мужня жінка падала на землю, прикривала своїм тілом беззахисну дитину, боялася, що після вибуху бомб, засипані землею чи завалені деревами, не зможуть вибратися. Тоді вона, у цей час, благала Бога про допомогу й просила чоловіка швидше знищити ворога, а душу огортав жах...
У лісі, де переховувалися подорожні, стояла військова частина. Солдати, почувши прізвище чоловіка, переправили їх у Балашов Саратовської області. Місто було найважливішим залізничним вузлом, через яке йшло постачання Сталінградського й Донського фронтів.
Надія на зустріч із дорогою людиною не полишала серце молодої матері. Щоразу думка летіла до нього на фронт і прагнула хоч якось допомогти. Для цього здавала постійно кров у військовому шпиталі для поранених. Напівзруйноване приміщення без вікон (рами замощені подушками), холод, але знову і знову Олена здає свою кров, щоб подарувати комусь надію на життя… Чому вона така? Може розуміє, що саме цим вносить особистий внесок у справу Великої Перемоги. І не один поранений солдат завдячував їй своїм життям.
Тоді досить важко було всім - старим, малим, солдатам і військовим. Але особливо страждали діти - від голоду, холоду і хвороб, смертей, пекельного обстрілу й бомбардування. А ще - від украденого дитинства. І знову біда – у донечки дифтерія при повній відсутності ліків. Людочка ледь не померла… врятували дві ампули сиворотки, які дали лікарі шпиталю, як „штатному донору”. Навіть важко уявити заплакане дитинство на тлі страшного жаху - війни.
Військова доля винищувача... Іван мав на своєму рахунку велику кількість збитих фашистських літаків і завдячувати тут можна, звичайно, майстерності льотчика... Увесь час пам’ятав насамперед про товаришів, літаки яких прикривав. Але, як грім серед ясного неба, у родину прийшла страшна звістка про загибель Івана Аркадійовича Зєвіна. Похоронка повідомляла – пропав без вісти… Який це був удар для молодої дружини. Довго з надією чекала новин. Вірила, що це – непорозуміння. Івана розшукували як орденоносця… Марно… Згорьована жінка ночами плакала журилася за тим, що втратила. Вони були так потрібні одне одному. У пам’яті зринав той день, коли зустрілися. Він був старшим від неї, жалів і підтримував, але вона не вберегла його… Та є продовження їхнього кохання – миле дитя, заради якого треба жити! Вихід лишався один – повернутися на Полтавщину. Серце не відпускало від місця, де пропав без вісти коханий, а розум твердив – вдома і стіни допоможуть.
Олена продовжувала свою справу – виховувала доньку, у якої війна забрала дитинство й батька. І знову здавала кров для подальшого переливання тим, хто цього потребує, допомагаючи солдатам відновлюватися після поранень. Дорога із Саратовської області до Полтавщини для молодої матері з дворічною дитиною на руках здавалася нездоланною. Допоміг випадок.
Уже в лютому 44-ого, врятований її кров’ю сорокарічний генерал, дав розпорядження ад’ютанту-полтавцю супроводжувати жінку з малям та гостинцями до Хоролу. Так, на руках з донечкою, зустріли Перемогу в батьківській хаті. Офіцерська вдова Олена Василівна Зєвіна теж перемагала ворога... Любов’ю до батьківщини, до ближнього, вірою в Перемогу, почуттям національної гідності, незалежним духом громадянки, патріотки, українки.
Із того часу день 9 Травня став найважливішим святом у нашій сім'ї. Про пережите воєнне лихоліття Олена Василівна розповідала рідко. Спогади замінялися фронтовими піснями. Коли сім’я збиралася за святковим столом – лунали пісні воєнної пори. А найчастіше її улюблена - „Темная ночь, только пули свистят у виска”… Давно відгриміли грізні баталії, стерлися з лиця землі сліди важких боїв, окопи та воронки від розірваних снарядів поросли травою, але ми ніколи не забудемо подвиг людей - переможців.
Доля людини в усі часи тісно пов’язана з долею свого народу. Я добре пам’ятаю всі розповіді прабабусі… Та часто із сумом думаю: не все розпитала, не про все дізналась… Зєвіна Олена Василівна – моя гордість! З усіх сил берегла своє кохання, захищала сім’ю, служила Вітчизні. Страх та паніка були їй сторонні. Скромна та мудра жінка. Це останній живий свідок страшної війни з нашого роду. Жінка – переможець проявила героїзм, стійкість та мужність і наблизила Перемогу. Отож і виходить: історія моєї родини – це й історія України!
Ні! Тебе не стало, але ми не розлучилися , бабуню! Ось ти посміхаєшся мені з фотокартки – молода й гарна. Тільки болю в очах багато: із війни ті фотокартки – туга за рідною домівкою, за втраченим коханням, за чоловіком, якого не повернути. Я розумію твій біль, юна моя бабуню! Я твердо переконана: усе залежить від віри людини у свої власні сили і в тих, хто тебе оточує. Спільно можна подолати будь-які перешкоди і досягти наміченої мети. Твій милий образ у моєму серці – довічно.
Гортаю сторінки альбому, перекладаю ордена й медалі і знаю: це не лише „бабусин скарб”. Це скарб моєї мами, мого брата моєї родини. Це мій скарб. Спасибі, бабуню, за спадщину, що ти залишила мені, - за уроки любові до батьківщини, до людей, до рідної землі. Приймаю твою спадщину. Щоб жити з нею. Щоб передати дітям своїм.
І ось eже в моїх руках „бабусин скарб”, так називає наша родина найдорожче, що залишилося після прабабуні Зєвіної Олени Василівни. П'ятнадцять пожовклих фотокарток років воєнної пори, бойові нагороди прадідів, солдатський трикутничок, отриманий з фронту, похоронка...
Зовсім юна студентка робфаку, гуляючи по довоєнному Харкову, зустріла його. Іван виділявся серед інших. Він був гордим і аристократичним, струнким, стриманим, вихованим і пунктуальним – одним словом, вишуканий жіночий ідеал. Військовий льотчик з Донбасу вже був відзначений орденом Червоної Зірки за бої на фронтах радянсько-фінської війни. Він був штурманом ескадрильї 4-го легкобомбардувального полку і палко закоханим юнаком – дві життєві паралелі лейтенанта Зєвіна Івана Аркадійовича... І прийшло палке кохання, хвилини радості і щастя… Чому саме так? Дві долі сплелися в одне життя – доля Олени і доля льотчика – винищувача.
Скромне весілля і народження їх єдиної донечки Людмили рівно за один місяць до жахливої звістки. Війна… Страшна, Велика Вітчизняна, пекуча рана, яка болить до цих пір і моїй родині, і всій Україні.
Іван намагався уберегти кохану й доньку від кривавих подій. Відправив молоду дружину з крихіткою донечкою до старенької матері Парасковії, яка мешкала в Алчевську. Але Олена не могла витримати навіть миттєвої розлуки з коханим. Уже весною 1942 року - були втрьох у Воронежі. Коли Іван повертався з польотів - засиджувалися допізна. Льоля (так ніжно називав її чоловік) ніколи не говорила, що не має часу для спілкування чи втомилася. Як важко тоді доводилося їй! Тільки завдяки величезній материнській любові й жіночій мудрості сім’я зберегла можливість бути разом. І він знав, що саме там знаходиться його сімейне гніздо, у якому на нього завжди чекала дружина з дитиною. Родинне тепло надихало юного лейтенанта на самовіддану боротьбу з лютим ворогом.
Коли німці підійшли до Воронежа, Олена з донькою, яка ще й ходити добре не навчилась, змушена була тікати. Шлях - нелегкий і небезпечний. Колона цивільних громадян – жінки з немовлятами, діти, старі – рухалися польовими дорогами. Страшно дуже було під час бомбардувань. Винищувач іде в піке на беззахисних людей і поливає їх свинцевим дощем, рої куль дзижчать, виють бомби над головами... А в нещасних людей тільки одна можливість захиститися: лісосмуга понад дорогою. Мужня жінка падала на землю, прикривала своїм тілом беззахисну дитину, боялася, що після вибуху бомб, засипані землею чи завалені деревами, не зможуть вибратися. Тоді вона, у цей час, благала Бога про допомогу й просила чоловіка швидше знищити ворога, а душу огортав жах...
У лісі, де переховувалися подорожні, стояла військова частина. Солдати, почувши прізвище чоловіка, переправили їх у Балашов Саратовської області. Місто було найважливішим залізничним вузлом, через яке йшло постачання Сталінградського й Донського фронтів.
Надія на зустріч із дорогою людиною не полишала серце молодої матері. Щоразу думка летіла до нього на фронт і прагнула хоч якось допомогти. Для цього здавала постійно кров у військовому шпиталі для поранених. Напівзруйноване приміщення без вікон (рами замощені подушками), холод, але знову і знову Олена здає свою кров, щоб подарувати комусь надію на життя… Чому вона така? Може розуміє, що саме цим вносить особистий внесок у справу Великої Перемоги. І не один поранений солдат завдячував їй своїм життям.
Тоді досить важко було всім - старим, малим, солдатам і військовим. Але особливо страждали діти - від голоду, холоду і хвороб, смертей, пекельного обстрілу й бомбардування. А ще - від украденого дитинства. І знову біда – у донечки дифтерія при повній відсутності ліків. Людочка ледь не померла… врятували дві ампули сиворотки, які дали лікарі шпиталю, як „штатному донору”. Навіть важко уявити заплакане дитинство на тлі страшного жаху - війни.
Військова доля винищувача... Іван мав на своєму рахунку велику кількість збитих фашистських літаків і завдячувати тут можна, звичайно, майстерності льотчика... Увесь час пам’ятав насамперед про товаришів, літаки яких прикривав. Але, як грім серед ясного неба, у родину прийшла страшна звістка про загибель Івана Аркадійовича Зєвіна. Похоронка повідомляла – пропав без вісти… Який це був удар для молодої дружини. Довго з надією чекала новин. Вірила, що це – непорозуміння. Івана розшукували як орденоносця… Марно… Згорьована жінка ночами плакала журилася за тим, що втратила. Вони були так потрібні одне одному. У пам’яті зринав той день, коли зустрілися. Він був старшим від неї, жалів і підтримував, але вона не вберегла його… Та є продовження їхнього кохання – миле дитя, заради якого треба жити! Вихід лишався один – повернутися на Полтавщину. Серце не відпускало від місця, де пропав без вісти коханий, а розум твердив – вдома і стіни допоможуть.
Олена продовжувала свою справу – виховувала доньку, у якої війна забрала дитинство й батька. І знову здавала кров для подальшого переливання тим, хто цього потребує, допомагаючи солдатам відновлюватися після поранень. Дорога із Саратовської області до Полтавщини для молодої матері з дворічною дитиною на руках здавалася нездоланною. Допоміг випадок.
Уже в лютому 44-ого, врятований її кров’ю сорокарічний генерал, дав розпорядження ад’ютанту-полтавцю супроводжувати жінку з малям та гостинцями до Хоролу. Так, на руках з донечкою, зустріли Перемогу в батьківській хаті. Офіцерська вдова Олена Василівна Зєвіна теж перемагала ворога... Любов’ю до батьківщини, до ближнього, вірою в Перемогу, почуттям національної гідності, незалежним духом громадянки, патріотки, українки.
Із того часу день 9 Травня став найважливішим святом у нашій сім'ї. Про пережите воєнне лихоліття Олена Василівна розповідала рідко. Спогади замінялися фронтовими піснями. Коли сім’я збиралася за святковим столом – лунали пісні воєнної пори. А найчастіше її улюблена - „Темная ночь, только пули свистят у виска”… Давно відгриміли грізні баталії, стерлися з лиця землі сліди важких боїв, окопи та воронки від розірваних снарядів поросли травою, але ми ніколи не забудемо подвиг людей - переможців.
Доля людини в усі часи тісно пов’язана з долею свого народу. Я добре пам’ятаю всі розповіді прабабусі… Та часто із сумом думаю: не все розпитала, не про все дізналась… Зєвіна Олена Василівна – моя гордість! З усіх сил берегла своє кохання, захищала сім’ю, служила Вітчизні. Страх та паніка були їй сторонні. Скромна та мудра жінка. Це останній живий свідок страшної війни з нашого роду. Жінка – переможець проявила героїзм, стійкість та мужність і наблизила Перемогу. Отож і виходить: історія моєї родини – це й історія України!
Ні! Тебе не стало, але ми не розлучилися , бабуню! Ось ти посміхаєшся мені з фотокартки – молода й гарна. Тільки болю в очах багато: із війни ті фотокартки – туга за рідною домівкою, за втраченим коханням, за чоловіком, якого не повернути. Я розумію твій біль, юна моя бабуню! Я твердо переконана: усе залежить від віри людини у свої власні сили і в тих, хто тебе оточує. Спільно можна подолати будь-які перешкоди і досягти наміченої мети. Твій милий образ у моєму серці – довічно.
Гортаю сторінки альбому, перекладаю ордена й медалі і знаю: це не лише „бабусин скарб”. Це скарб моєї мами, мого брата моєї родини. Це мій скарб. Спасибі, бабуню, за спадщину, що ти залишила мені, - за уроки любові до батьківщини, до людей, до рідної землі. Приймаю твою спадщину. Щоб жити з нею. Щоб передати дітям своїм.
Немає коментарів:
Дописати коментар