Інтерв’ю зі свідком Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років провів Владислав Олексюк, Хорольська гімназія Хорольської районної ради Полтавської області
І. Місце і час бесіди: вулиця Карла Маркса, 60, кв. 6, місто Хорол, 28.03.2011
ІІ. Респондент: Зєвіна Олена Василівна, 1919 року народження, місто Хорол
Розкажіть коротко про себе:
Народилася 27 грудня 1919 року в багатодітній сім’ї церковного учителя Зубковського Василя Івановича та Зубковської Дарії Львівни в мальовничому селі Грушино на Хорольщині. Саме в 33-34 роках жила в Хоролі у старшої сестри Марії і навчалася в першій міській школі (семирічці). Голод був жахливий, люди падали непритомні і помирали прямо на вулицях. Хоча, хто був сміливішим, – їздили в Білорусію та привозили муку і картоплю. На вихідні ходила в Грушино до батьків, які вже на той час працювали в колгоспі. А тих людей, які працювали, годували на роботі. Готували баланду і люди трималися, хоча дома нічого не було. Але виживали... Збирали з берестка листя, сушили його та товкли, а потім пекли блинчики. Коли зацвіла акація – їли квіточки, потім збирали колоски. Ніхто не проганяв дітвору, яка збиралися по 15 чоловік і з торбинками ходили по полю. Хоча був один випадок, коли пішла з подругою на хутір Качкули (виселок, де жили багаті). Залізли на вишню, щоб поїсти ягід, коли вийшов з розбитої кулаківської хати дядько (весь пухлий), почав трусити дерево і кричати, щоб злізли, бо хотів з’їсти... Добре, що гнали по вулиці корів, і дівчата злізли та втекли від чоловіка. Вижили...
У 1935 році поїхала на навчання до Харкова, вступила на робфак. Зустрічалася з багатьма знайомими та друзями, та лише йому віддала свою любов. Він був спокійним, на вісім років старший, а головне – завжди чекав. З ним було затишно, цікаво... Військовий льотчик Зєвін Іван Аркадійович. Кожного разу він розповідав про щось захоплююче, пригощав смачними обідами та тістечками, купив нову сукню, пальто та туфлі. Любив ніч, небо, зорі... Спалахнуло кохання. У травні 1939 року Іван брав участь у Фінській війні, був штурманом ескадрільї. Із травня по серпень воював на річці Халхін-Гол (Монгольська Народна Республіка). Учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 років, яка була хоч і швидкоплинною (тривала лише 105 днів і ночей), стала однією з найтрагічніших сторінок історії обох країн. Саме ці бої були першою військовою школою Івана. Був він у 4-му легкобомбардировочному полку штурманом ескадрілі. Нагороджений Орденом Червоної Зірки. Пам’ятаю, як ще в 1937 році їздили по Харкову ввечері та вночі машини, які прозвали „чорний ворон”, і забирали людей, які виступали проти Радянської влади. У 1940 році Іван служив у місті Харкові в 135 авіалегкобомбардувальному полку (командир Гетьман). 18 серпня 1940 року одружилися. Проживали в будинку для військових по вулиці Госпітальній, 6, в який усіх впускали по перепустках. Спочатку військову частину перевели у Вовчанськ. У травні 1941 року повернули назад у Харків і сім’я проживала на вулиці Сумській, 49, де 21 травня і народилася донька Люда.
Коли і де ви почули звістку про війну? З якими почуттями зустріли цю звістку?
У Харкові. 22 червня 1941 року. Із жахом слухали повідомлення інформбюро: „Після довгих і впертих боїв наші війська залишили…” Розпочалася Велика Вітчизняна війна, коли донечці був лише один місяць. Іван – учасник не одних боїв. З маленькою дівчинкою чекала повернення чоловіка. Навіть, коли він заморений повертався вночі, – допомогав прати пелюшки і вкладав спати доньку. Фашисти вже топтали нашу землю. Як це могло статися? Невже ворог дійде і до нас? Ні! Цього не може бути і не буде! Не вірила! Хоча знала, що не залишу його, мого чоловіка, ні на мить... Напад фашистів на нашу рідну землю перевернув мирне життя радянських людей. Кожен по-новому глянув на себе і своє місце в цій страшній війні. Почалися роки суворих випробувань. Заключні слова урядового повідомлення „Наше діло праве! Ворог буде розбитий! Перемога буде за нами!” стали клятвою вірності для всього населення. Та мене з донькою евакуювали з Харкова уже в жовтні 1941 року. Тому Іван відправив нас на Донбас в Брянський рудник (вул. Кримська,4), де проживала його старенька мати Парасковія.
Розкажіть про ваш фронтовий шлях.
Уже весною 1942 року забрав Іван мене з дитиною у Вороніж. Коли німці підійшли до Воронежа, я з маленькою донечкою Людою пішки йшла з міста під час бомбардування. Увесь час йшла з жінкою Чуйкова (дружина рідного брата маршала Чуйкова Василя Івановича). Та у неї був хлопчик старший від Люди, якій був рік. Переховувалися в лісі, де стояла військова частина. Військові, дізнавшись чия це сім’я, переправили нас у село Паршинівку, звідки Іван забрав у місто Балашов Саратовської області. Зразу жили на квартирі в голови міськкому. Люди були доброзичливі, не дивлячись на те, що була маленька дитина – усі готові були надати житло. У 1942 році Саратовська область підлягала жорстоким нападам німецько-фашистської авіації, якій давав опір винищувальний авіаційний полк. Страшним було літо 1942 року.
Які документи часів війни у вас збереглися?
Свідоцтво про одруження, свідоцтво про народження донечки Люди, 15 чорно-білих фотокарток та Чорний спомин – похоронка.
Що ви можете сказати про становище жінки на фронті та їхнє становище після війни?
Дивно, але не думала про страх... Йшла за чоловіком, чекала його повернення. Я постійно здавала кров у військовому госпіталі для поранених солдатів. Усе зруйноване, вікна вибиті, але закриті подушками, жахливий холод… І ось, у маленької донечки дифтерія. Сиворотки не було. Та мені, як донору, дали дві ампули. Діти помирали, відчайдушні матері просили хоч одну, але Людочка ледь жива, махала долонькою, прощаючись, тихо говорила: „Мама, пока…”. Врятували.
Жили бідно. Не було чим вкриватися – використовували пальто та подушки. Доглядати за донькою допомагали звичайні солдати, колись один, зовсім незнайомий, взяв трирічну Люду і пішов з нею гуляти... Цей випадок був після загибелі чоловіка. І Люда дуже благала незнайомого, щоб він познайомився з мамою... Уже в той час не вистачало батька.
Якими були стосунки між рядовими бійцями та їх командирами?
Іван служив у місті Харкові в 135 авіалегкобомбардувальному полку, яким командував Гетьман. Поважали всі один одного, допомагали, підтримували. Дружили сім’ями.
Як сприймалися вами фільми про війну під час війни та після неї?
Не люблю. Важко дивитися. Боляче ворушити минуле. Люблю слухать пісню у виконанні Марка Бернеса „Темная ночь”.
Де ви закінчили свій воєнний шлях? З якими почуттями зустріли звістку про перемогу?
Після отриманої похоронки ми з донечкою ще певний час жили в Балашові. Оскільки Іван був орденоносцем – його розшукували військові. Сам літак знайшли, а тіла не було. Я продовжувала здавати кров для поранених військових та солдатів. Врятувала генерала, який розпорядився доставити мене з донькою на батьківщину. Приставив ад’ютанта, який родом з Полтавщини. У подарунок генерал дав цілу торбину мандарин, яку всю дорогу Людочка охороняла. 27 лютого 1944 року з міста Балашов Саратовської області ми й повернулися на Полтавщину в Хорол, де святкували Перемогу!
Як склалася ваша доля після демобілізації з діючої армії?
Після Великої Вітчизняної війни я одружилася з Олександром Петровичем Тройніковим, який у роки Великої Вітчизняної війни перебував на Центральному фронті на посаді заступника політрука – старшини 439 стрілецького полку 52 стрілецької дивізії. Після поранення був направлений на лікування в евакуаційний шпиталь в місто Арзамас Горьківської області Воював на Брянському фронті на посаді помічника командира зводу, старшина 3-ого Гвардійського кавалерського полку, 2-го кавалериського корпусу до січня 1943 року. З січня по травень 1943 року направлений на навчання в місто Подольск Московської області на курси молодших лейтенантів. З травня 1943 року по листопад 1944 року був курсантом 2-го Тамбовського кавалерійського училища. З листопада 1944 року по серпень 1945 року – командиром зводу, молодший лейтенант 7-го кавалерійського полку в місті Ізяслав Кам’янець – Подільської області. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю „За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.” (17 грудня 1945 року). Направлений інструктором 4-ої частини райвійськкомату в місто Хорол Полтавської області. Саме в цей час ми і познайомилися.
Чи з гордістю ви носили нагороди після війни?
Бойових орденів не мала, велика кількість ювілейних післявоєнних часів. Лежать в коробочках. Іноді передивляються їх онуки та правнуки.
Чи вважаєте ви, що ветерани належним чином були вшановані в СРСР і незалежній Україні?
Фронтовики – люди, які брали участь у бойових діях, – ми не любили говорити про це… Я ніколи не чекала співчуття. Вижили у воєнні роки, витримаємо все і зараз. Про нас пам’ятають, вшановують, нагороджують. Маю багато ювілейних нагород… Розповідаю про війну рідко, коли правнуки та онуки починають допитуватися. Та після війни ми продовжуємо жити, радіти, любити, робити добрі справи. Найголовніше і найкраще свято в житті – 9 Травня! На святкування Дня Перемоги ми збираємося великою родиною, згадуючи дідів, співаючи пісні воєнних часів. Я люблю правнуків, онуків, дітей, людей і рідну землю. Це найбільша радість і моя нагорода!
Як вами сприймається сучасність?
А що мені потрібно? Продовжую жити у світі, зітканому з добра і зла, з ненависті та любові… Молю Бога, щоб дав здоров’я та щасливої долі діточкам, щоб ніколи не було війни…
Яке ваше ставлення до війни?
Зло. Жорстокість. Кров. Смерть. Горе. Страшний сон. Розбите кохання. Дитина без дитинства. Смерть чоловіка. Смерть батька дитини. Несправедливість… Особливо для Івана… Але на цю сторінку історії не можна закривати очі, аби ніколи не повторився цей жах…
І. Місце і час бесіди: вулиця Карла Маркса, 60, кв. 6, місто Хорол, 28.03.2011
ІІ. Респондент: Зєвіна Олена Василівна, 1919 року народження, місто Хорол
Розкажіть коротко про себе:
Народилася 27 грудня 1919 року в багатодітній сім’ї церковного учителя Зубковського Василя Івановича та Зубковської Дарії Львівни в мальовничому селі Грушино на Хорольщині. Саме в 33-34 роках жила в Хоролі у старшої сестри Марії і навчалася в першій міській школі (семирічці). Голод був жахливий, люди падали непритомні і помирали прямо на вулицях. Хоча, хто був сміливішим, – їздили в Білорусію та привозили муку і картоплю. На вихідні ходила в Грушино до батьків, які вже на той час працювали в колгоспі. А тих людей, які працювали, годували на роботі. Готували баланду і люди трималися, хоча дома нічого не було. Але виживали... Збирали з берестка листя, сушили його та товкли, а потім пекли блинчики. Коли зацвіла акація – їли квіточки, потім збирали колоски. Ніхто не проганяв дітвору, яка збиралися по 15 чоловік і з торбинками ходили по полю. Хоча був один випадок, коли пішла з подругою на хутір Качкули (виселок, де жили багаті). Залізли на вишню, щоб поїсти ягід, коли вийшов з розбитої кулаківської хати дядько (весь пухлий), почав трусити дерево і кричати, щоб злізли, бо хотів з’їсти... Добре, що гнали по вулиці корів, і дівчата злізли та втекли від чоловіка. Вижили...
У 1935 році поїхала на навчання до Харкова, вступила на робфак. Зустрічалася з багатьма знайомими та друзями, та лише йому віддала свою любов. Він був спокійним, на вісім років старший, а головне – завжди чекав. З ним було затишно, цікаво... Військовий льотчик Зєвін Іван Аркадійович. Кожного разу він розповідав про щось захоплююче, пригощав смачними обідами та тістечками, купив нову сукню, пальто та туфлі. Любив ніч, небо, зорі... Спалахнуло кохання. У травні 1939 року Іван брав участь у Фінській війні, був штурманом ескадрільї. Із травня по серпень воював на річці Халхін-Гол (Монгольська Народна Республіка). Учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 років, яка була хоч і швидкоплинною (тривала лише 105 днів і ночей), стала однією з найтрагічніших сторінок історії обох країн. Саме ці бої були першою військовою школою Івана. Був він у 4-му легкобомбардировочному полку штурманом ескадрілі. Нагороджений Орденом Червоної Зірки. Пам’ятаю, як ще в 1937 році їздили по Харкову ввечері та вночі машини, які прозвали „чорний ворон”, і забирали людей, які виступали проти Радянської влади. У 1940 році Іван служив у місті Харкові в 135 авіалегкобомбардувальному полку (командир Гетьман). 18 серпня 1940 року одружилися. Проживали в будинку для військових по вулиці Госпітальній, 6, в який усіх впускали по перепустках. Спочатку військову частину перевели у Вовчанськ. У травні 1941 року повернули назад у Харків і сім’я проживала на вулиці Сумській, 49, де 21 травня і народилася донька Люда.
Коли і де ви почули звістку про війну? З якими почуттями зустріли цю звістку?
У Харкові. 22 червня 1941 року. Із жахом слухали повідомлення інформбюро: „Після довгих і впертих боїв наші війська залишили…” Розпочалася Велика Вітчизняна війна, коли донечці був лише один місяць. Іван – учасник не одних боїв. З маленькою дівчинкою чекала повернення чоловіка. Навіть, коли він заморений повертався вночі, – допомогав прати пелюшки і вкладав спати доньку. Фашисти вже топтали нашу землю. Як це могло статися? Невже ворог дійде і до нас? Ні! Цього не може бути і не буде! Не вірила! Хоча знала, що не залишу його, мого чоловіка, ні на мить... Напад фашистів на нашу рідну землю перевернув мирне життя радянських людей. Кожен по-новому глянув на себе і своє місце в цій страшній війні. Почалися роки суворих випробувань. Заключні слова урядового повідомлення „Наше діло праве! Ворог буде розбитий! Перемога буде за нами!” стали клятвою вірності для всього населення. Та мене з донькою евакуювали з Харкова уже в жовтні 1941 року. Тому Іван відправив нас на Донбас в Брянський рудник (вул. Кримська,4), де проживала його старенька мати Парасковія.
Розкажіть про ваш фронтовий шлях.
Уже весною 1942 року забрав Іван мене з дитиною у Вороніж. Коли німці підійшли до Воронежа, я з маленькою донечкою Людою пішки йшла з міста під час бомбардування. Увесь час йшла з жінкою Чуйкова (дружина рідного брата маршала Чуйкова Василя Івановича). Та у неї був хлопчик старший від Люди, якій був рік. Переховувалися в лісі, де стояла військова частина. Військові, дізнавшись чия це сім’я, переправили нас у село Паршинівку, звідки Іван забрав у місто Балашов Саратовської області. Зразу жили на квартирі в голови міськкому. Люди були доброзичливі, не дивлячись на те, що була маленька дитина – усі готові були надати житло. У 1942 році Саратовська область підлягала жорстоким нападам німецько-фашистської авіації, якій давав опір винищувальний авіаційний полк. Страшним було літо 1942 року.
Які документи часів війни у вас збереглися?
Свідоцтво про одруження, свідоцтво про народження донечки Люди, 15 чорно-білих фотокарток та Чорний спомин – похоронка.
Що ви можете сказати про становище жінки на фронті та їхнє становище після війни?
Дивно, але не думала про страх... Йшла за чоловіком, чекала його повернення. Я постійно здавала кров у військовому госпіталі для поранених солдатів. Усе зруйноване, вікна вибиті, але закриті подушками, жахливий холод… І ось, у маленької донечки дифтерія. Сиворотки не було. Та мені, як донору, дали дві ампули. Діти помирали, відчайдушні матері просили хоч одну, але Людочка ледь жива, махала долонькою, прощаючись, тихо говорила: „Мама, пока…”. Врятували.
Жили бідно. Не було чим вкриватися – використовували пальто та подушки. Доглядати за донькою допомагали звичайні солдати, колись один, зовсім незнайомий, взяв трирічну Люду і пішов з нею гуляти... Цей випадок був після загибелі чоловіка. І Люда дуже благала незнайомого, щоб він познайомився з мамою... Уже в той час не вистачало батька.
Якими були стосунки між рядовими бійцями та їх командирами?
Іван служив у місті Харкові в 135 авіалегкобомбардувальному полку, яким командував Гетьман. Поважали всі один одного, допомагали, підтримували. Дружили сім’ями.
Як сприймалися вами фільми про війну під час війни та після неї?
Не люблю. Важко дивитися. Боляче ворушити минуле. Люблю слухать пісню у виконанні Марка Бернеса „Темная ночь”.
Де ви закінчили свій воєнний шлях? З якими почуттями зустріли звістку про перемогу?
Після отриманої похоронки ми з донечкою ще певний час жили в Балашові. Оскільки Іван був орденоносцем – його розшукували військові. Сам літак знайшли, а тіла не було. Я продовжувала здавати кров для поранених військових та солдатів. Врятувала генерала, який розпорядився доставити мене з донькою на батьківщину. Приставив ад’ютанта, який родом з Полтавщини. У подарунок генерал дав цілу торбину мандарин, яку всю дорогу Людочка охороняла. 27 лютого 1944 року з міста Балашов Саратовської області ми й повернулися на Полтавщину в Хорол, де святкували Перемогу!
Як склалася ваша доля після демобілізації з діючої армії?
Після Великої Вітчизняної війни я одружилася з Олександром Петровичем Тройніковим, який у роки Великої Вітчизняної війни перебував на Центральному фронті на посаді заступника політрука – старшини 439 стрілецького полку 52 стрілецької дивізії. Після поранення був направлений на лікування в евакуаційний шпиталь в місто Арзамас Горьківської області Воював на Брянському фронті на посаді помічника командира зводу, старшина 3-ого Гвардійського кавалерського полку, 2-го кавалериського корпусу до січня 1943 року. З січня по травень 1943 року направлений на навчання в місто Подольск Московської області на курси молодших лейтенантів. З травня 1943 року по листопад 1944 року був курсантом 2-го Тамбовського кавалерійського училища. З листопада 1944 року по серпень 1945 року – командиром зводу, молодший лейтенант 7-го кавалерійського полку в місті Ізяслав Кам’янець – Подільської області. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю „За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.” (17 грудня 1945 року). Направлений інструктором 4-ої частини райвійськкомату в місто Хорол Полтавської області. Саме в цей час ми і познайомилися.
Чи з гордістю ви носили нагороди після війни?
Бойових орденів не мала, велика кількість ювілейних післявоєнних часів. Лежать в коробочках. Іноді передивляються їх онуки та правнуки.
Чи вважаєте ви, що ветерани належним чином були вшановані в СРСР і незалежній Україні?
Фронтовики – люди, які брали участь у бойових діях, – ми не любили говорити про це… Я ніколи не чекала співчуття. Вижили у воєнні роки, витримаємо все і зараз. Про нас пам’ятають, вшановують, нагороджують. Маю багато ювілейних нагород… Розповідаю про війну рідко, коли правнуки та онуки починають допитуватися. Та після війни ми продовжуємо жити, радіти, любити, робити добрі справи. Найголовніше і найкраще свято в житті – 9 Травня! На святкування Дня Перемоги ми збираємося великою родиною, згадуючи дідів, співаючи пісні воєнних часів. Я люблю правнуків, онуків, дітей, людей і рідну землю. Це найбільша радість і моя нагорода!
Як вами сприймається сучасність?
А що мені потрібно? Продовжую жити у світі, зітканому з добра і зла, з ненависті та любові… Молю Бога, щоб дав здоров’я та щасливої долі діточкам, щоб ніколи не було війни…
Яке ваше ставлення до війни?
Зло. Жорстокість. Кров. Смерть. Горе. Страшний сон. Розбите кохання. Дитина без дитинства. Смерть чоловіка. Смерть батька дитини. Несправедливість… Особливо для Івана… Але на цю сторінку історії не можна закривати очі, аби ніколи не повторився цей жах…
Немає коментарів:
Дописати коментар