понеділок, 10 лютого 2014 р.

Артем Дяченко-Богун ПАМ'ЯТЬ ЄДНАЄ РОДИНУ

Мій прадідусь, Богун Олександр Ілліч, був дуже скромною, інтелігентною, освіченою людиною. Він не любив згадувати про війну, але, коли його запитували, – розповідав, бо в роки війни на його долю випали тяжкі випробування.
Свого прадідуся я ніколи не бачив, але лежать на почесному місці в шафі на червоній подушечці приколоті ордени та медалі. Коли ще був зовсім малим, вони приваблювали мене. Але я не розумів, що то було. І ось одного разу  дідусь розповів про війну й показав мені фотографії прадідуся. Ордени й медалі на подушечці зберігаються й зараз.
Коли почалась війна, мій прадід був головним інженером на підприємстві і, згідно плану евакуації, виводив колону техніки в тил. Під Харковом потрапив в оточення, а потім у концтабір під м. Кременчуком.
Після звільнення радянськими військами й реабілітації прадідуся направили рядовим піхотинцем на західний фронт. Дідусь говорив, що найважче на фронті було піхотинцям. Скільки довелося пройти доріг по лісах, полях, болотах, бездоріжжю, переправлятися через ріки. Бійці спали по три-чотири години, брали участь у жорстоких боях і йшли далі й далі, звільняючи країну від нацистів.
Піхотинцям було найважче, адже це вони під команду «Вперед! В атаку!» першими йшли на ворога, кидалися з гранатою під танки, закривали собою амбразури дзотів. І хоч їх підтримувала артилерія, результат бою залежав від безстрашності бійців-піхотинців. Мій прадідусь став героєм, був двічі пораненим, мав бойові нагороди, якими пишаємося ми – уся його родина.
В одному з боїв на Західному Фронті Богун Олександр Ілліч був контужений, потрапив у полон. І знову – концтабір на території Польщі. Після визволення радянськими військами знову потрапив на фронт командиром кулеметної роти. Саме з нею брав участь у звільненні Праги й Берліна. І весь шлях з України до Берліна пройшов пішки. За безстрашність і наполегливість прадідусь був нагороджений бойовими медалями: «За звільнення Праги» і «За звільнення Берліна», орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю «За відвагу» й іншими нагородами. Коли прадідусь був контужений, його рідні отримали звістку про те, що він загинув смертю хоробрих. Але вдома його чекали й не вірили, що він загинув.
І ось одного дня Богун Олександр Ілліч, мій прадідусь, повернувся, поранений, хворий, але живий. Він багато років працював на благо Вітчизни на керівних відповідальних посадах, виростив двох гарних синів. Дідусь говорив, що найулюбленішим для прадідуся стало Свято Перемоги. У цей день він одягав кітель з бойовими нагородами й ішов на парад.
А тепер кожного року, 9 Травня, наша родина (дідусь, бабуся, мама, тато, братик і я) ідемо на могилу прадідуся, приносимо букети весняних квітів, вітаючи його з найбільшим святом. Ще жодного разу ми не порушили цю традицію, бо пам’ять у нашій родині свято бережуть. Бо пам’ять єднає покоління.

Немає коментарів:

Дописати коментар