Артем Дяченко-Богун ПАМ'ЯТЬ ЄДНАЄ РОДИНУ

Мій прадідусь, Богун Олександр Ілліч, був дуже скромною, інтелігентною, освіченою людиною. Він не любив згадувати про війну, але, коли його запитували, – розповідав, бо в роки війни на його долю випали тяжкі випробування.
Свого прадідуся я ніколи не бачив, але лежать на почесному місці в шафі на червоній подушечці приколоті ордени та медалі. Коли ще був зовсім малим, вони приваблювали мене. Але я не розумів, що то було. І ось одного разу  дідусь розповів про війну й показав мені фотографії прадідуся. Ордени й медалі на подушечці зберігаються й зараз.

Дар’я Кутова БЛАКИТНЕ НАМИСТО

  Білі пелюстки снігу мимоволі розсікаються перед тонкими змученими ногами молодої дівчини, очі якої заліплюють блискучі сніжинки, що сріблястими світлячками сновигають у холодному сяйві місяця. Кволість  оволоділа її тілом, тупим шумом гострить ніж у скронях та змушує легені забувати, як дихати. М’який смуток огортає свідомість, а конвульсійні здригання серця в грудях ніби безуспішно намагаються утворити теплий прихисток у цій морозній оксамитовій ночі…

Ксенія Янко ДОБІРКА ВІРШІВ

***
Миррі Сахновській

Осіннім листям стали губи
Уже сухі, але червоні.
Для неї завтра вже не буде,
Лише отруєне сьогодні.
На дні порожнього бокалу
Скорилася законам драми.
Вони ввійшли… Вона мовчала.
«Вас викрито! Ходімо з нами!»

Спогади Зєвіної Олени Василівни

Інтерв’ю зі свідком Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років провів Владислав Олексюк, Хорольська гімназія Хорольської районної ради Полтавської області

І. Місце і час бесіди: вулиця Карла Маркса, 60, кв. 6, місто Хорол, 28.03.2011
ІІ. Респондент: Зєвіна Олена Василівна, 1919 року народження, місто Хорол

Анна Олексюк БАБУСИН СКАРБ

Теплі мамині руки ніжно гладять мої плечі та чоло, я горнуся до неї. На мить обидві завмираємо і чути тільки наші серця – моє і мамине. І їх биття єдине на двох. Cльоза з маминих очей обпікає мою щоку: „Донечко, - шепоче мама, - як ти схожа на прабабусю! Як шкода, що вона вже пішла від нас”… „Мамо, - шепочу теж, розкажи мені ще щось цікаве про бабуню…”
І ось eже в моїх руках „бабусин скарб”, так називає наша родина найдорожче, що залишилося  після прабабуні Зєвіної Олени Василівни. П'ятнадцять пожовклих фотокарток років воєнної пори, бойові нагороди прадідів, солдатський трикутничок, отриманий з фронту, похоронка...

Тетяна Якименко БОЛЮЧИЙ СПОГАД

Одного жовтневого дня я завітала в гості до свого прадідуся. У перші хвилини відвідин я помітила, що він сумний.
-    Що з Вами, дідусю Павле,- запитала.
-    Ти знаєш, дитино, у такі осінні дні кожен сухий листочок нагадує мені моїх друзів, яких забрала війна,- крізь сльози в голосі відповів дідусь.
Я не втрималася, щоб не попросити розповісти мені про ті нелегкі і такі незабутні часи…

Юлія Зимогляд СПОГАДИ БАБУСІ

Плине над нашою планетою, над Україною нескінченна ріка часу. Проносяться дні, йдуть роки, спливають десятиліття – життя йде своїм звичаєм. Виросли нові покоління людей, які не знають лихоліть воєнного часу та повоєнної пори.
Про війну я дізнаюсь с підручників, телебачення, інтернету . Але, мабуть, потрібно досягти певного віку, щоб інтерес до історичної події, яка не обминула і мою родину, змусив мене шукати відповіді на запитання, які  турбують: за що обидві воюючі держави, Німеччина та СРСР , так познущалися над моєю родиною?
Молотов у своєму виступі по радіо 22 червня 1941 році сказав : «Напад на нашу країну здійснено, незважаючи на те, що між СРСР і Німеччиною укладений договір про ненапад, і Радянський уряд з усією сумлінністю виконував усі умови цього договору».

Ольга Артеменко БАТЬКІВ КОЖУХ

Роки Великої Вітчизняної війни не оминули жодну родину. Тепер уже історичні, події ХХ століття назавжди залишаться в пам’яті наших земляків. Живучи на Полтавщині, я не раз чула розповіді про воєнні роки. Одною з таких стала моя бесіда з Процун Любов Остапівною, яка народилася в селі Радивонівка  Хорольського, нині Великобагачанського району в 1933 році.
Вона з жахом згадує той день, коли в село прийшли німці.
Її батько Остап, пройшов першу світову війну, добре знав німецьку мову, тож розумів про що говорили чужоземці. Атмосфера в селі тоді була напруженою, бо ж люди не знали чого очікувати від фашистів.
Одного разу батько почув, що до села наближаються наші, і німецькі солдати збираються відступати.

Анастасія Мельник БАЛАДА ПРО МАТІР

Цей твір про дивовижну жінку Молодику Юлію Остапівну (у дівоцтві – Галаган). Про її долю я дізналася від нашого вчителя зарубіжної літератури Овсяник Любов Миколаївни, яка є її правнучкою. Якось на уроці ми говорили про те, що  тримає людину в житті, дає їй силу й віру навіть у моменти відчаю. Ми згадували долі різних людей, а потім Любов Миколаївна розповіла про свою прабабусю, яка все життя лікувала травами людей. Ці знання вона перейняла від рідних. З весни і до осені вона ходила по лісах, луках, садках, збираючи різнотрав’я, часто з онукою чи правнучкою.
Їхали до неї з усіх навколишніх сіл і районів, і всім чим могла допомагала. Народилася у 1883 році в місті Сміла ( нині Черкаська область) у родині працівника залізниці, що діяла ще за царя. І, напевно, ніколи б не подумала, що доживе до віку атомних ракет, а помре в рік найжахливішої катастрофи в історії людства – Чорнобиля. Отож, прожила вона майже 104 роки! У їхній сім’ї з дванадцяти дітей вижило лише шестеро, інші померли маленькими. Юлія закінчила гімназію, а пізніше разом з чоловіком Молодикою Павлом Марковичем вчителювала. Павло Маркович, до речі, мав якусь із тогочасних нагород за вчительську працю. Коли вона з чоловіком переїхала до Миргорода, у їхній сім’ї будо четверо дітей : сини Валентин, Семен  і Юрій, і донька Антоніна (бабуся нашої Любов Миколаївни). 
Перед самою війною найстарший Валентин, який уже мав сім’ю, побудував власну хату, куди забрав жити і свою маму. Але в мирні  й щасливі плани ввірвалася війна. Своїх трьох синів Юлія Остапівна провела на фронт. З війни не повернулися всі троє. На двох отримали похоронки, а Валентин пропав безвісти. Більше сорока років чекала про нього бодай звісточки, але так і не дочекалася.  

Балада про матір

Життя іде від роду і до роду.
В минулому страшні роки війни.
У перемозі нашого народу.
Є частка чи не кожної сім’ї…

Полтавщино! Твоє густе колосся
У сорок першім стоптане було.
Вмить посивіло в матерів волосся,
Коли проводили синочків за село….
А Миргород для миру ж городили!
Хто знав, що ввійде в мир страшна біда?
Фашисти кляті місто запалили –
«Не той тепер Миргород, Хорол – річка не та…»

Трьох соколів матуся виряджала.
Ось Валентин, Семен і менший Юра.
Вустами тихими ледь чутно проказала:
«Рідненькі, ой чи вас з війни діжду я?»

До серця пригорнула – й біль відчула…
Біля подвір’я скроплено слізьми…
Верба на місці тому зашуміла,
Додолу віти гнула, плакали вони…

Вже мирний час. Біля верби машини.
Хтось їде сам, а хтось везе дітей,
З хворобами , із болями своїми –
Бабуся травами лікує тут людей.

У лісі кожну квіточку впізнає,
До кошика букетики склада.
Суниці поряд правнучка збирає,
А у джерельці світиться вода.

Все по пучечках вдома розкладає.
 «Зеленая рута, блідий жовтий цвіт…»
Над зіллячком тихесенько співає:
«Чому тебе, синку, нема много літ?..»

А на подвір’ї  точаться розмови.
̶  А скільки літ старенькій, хтось тут знає?
Відповідає хтось з приїжджих знову:
̶  Сто першу весну ця бабуся зустрічає…

Сто першу весну, літо, осінь, зиму…
Яка ж то сила на землі її тримає?
Що полягло два сина – сповістили,
Про Валика і вісточки  немає.

Все запит шле, шукати, де не знає.
Червоний хрест сумлінно відкликається.
І вкотре в груди відповідь вбиває:
«Пробачте, Молодика Валентин у списках не значиться»

Он постать знайома…  - Валик?!-
                                                і знов обізналась…
А якось циганка давай ворожити:
«Повернеться той, кого зачекалася,
Та часу не буде уже коли жити…»

…Спливло отак сто років за водою.
І що б там не було, все говорила:
«Ніщо не може трапитись зі мною,
Я ж Валика з війни ще не зустріла».

Як лиш могла, цю віру зберігала,
Натхнення в ній черпала, щоб чекати.
І недаремно внучку Вірою назвала –
Чекати й вірити так може тільки Мати!
Недочекалась… Втомлена, спочила,
І переконуюся в думці знов і знов:
Несхитну мала у душі надію, Віру,
А потім народилась ще й Любов!

Я матерям співаю вічну славу.
У їхніх долях – наш тернистий шлях.
Я не забуду про роки криваві
І пам'ять пронесу про це в віках!

Анастасія Чебаненко ДИТИНСТВО, ПЕРЕКРЕСЛЕНЕ ВІЙНОЮ

Біля хати сиділа бабуся і вдивлялася кудись вдалечінь. Поруч в червоній, як мак, сукенці, світлокосе дівча дбайливо пеленало ляльку, наспівуючи тихенько вивчену нещодавно в дитсадочку колискову.
- Та-та-та-та! – різонув раптом тишу дзвінкий голос. – Та-та-та-та! Я тебе вбив! – наводячи на сестру автомат, задоволено вигукнув Назарчик.
Дівчинка від несподіванки впустила ляльку й розплакалась.
- Отакої! Хіба ж так можна? – сердито обізвалася бабуся.   
- А що? Я у війнушки граю. Дивіться, що тато привіз, - і хлопчик погладив рукою новеньку, блискучу, схожу на справжню зброю.
- У війну-у-шки, - чомусь з гіркотою в голосі протягла старенька. – Хіба в таке грають? А чи знаєш, дитино, наприклад, хто такий мінометник Ковтун?
- Ні, - здивовано кліпнуло, зблиснувши своїми голубими озерцями, онуча.
- Е-е-е, автомата купив, а про прадіда дітям не розказав…  Дідусь це ваш.
- Дідусь? – підступило й дівча. – А чому він з нами не живе? Чому ми його ніколи не бачили?

Людмила Карабуля МОЖЕ ВАСИЛЬ ОБІЗВЕТЬСЯ...

Бабуся Марина не дуже стара, але  згорблена й зморшкувата, наче висохле на сонці яблучко. Рідко бачать її на сільських вулицях – більше вдома порається: то в городі копошиться, то в хаті прибирає. Хатинка в неї маленька, глиняна, соломою вкрита. І хоч здоров’ячка у бабусі небагато, вибілює хату перед Великоднем – електрики у хатинці не було, каганцем світила.
   Бабусю за знахарку вважали: зналася на травах, як ніхто в окрузі. Бувало, пастухи стадо на пастівник ще тільки виганяють, а бабуся Марина уже назустріч з лугу шкандибає, несе жмутки трав, у вузлик зв’язані. Встане ото до схід сонця – та й на луки: в ранню годину трава найбільшу силу має. Особливо на Трійцю.
   А ще треба знати,  коли яку траву збирати, інакше «не в поміч буде». Ото з тими травами бабуся у неділю на базар спродувати ходила. Правила не дорого – 10 чи 15 копійок за пучечок. Дивись карбованців півтора і вторгує – все-таки поміч до пенсії у двадцять рублів. Вже не дуже хто ті трави брав, бо в аптеку різних ліків понавозили. Після війни, вважай літ двадцять уже минуло, розжилися люди.

Єлизавета Чернишова ЛЮДИНА ПРИХОДИТЬ У СВІТ ДЛЯ ЛЮБОВІ

Промайнуло ще одне літо, наповнене чудовими враженнями, спогадами про захоплюючі подорожі, нові знайомства. Я проходила на перерві шкільним коридором і почула, як із одного навчального кабінету долинав емоційний голос учительки. Почуті уривки розповіді зацікавили мене, і я зайшла до кабінету.
-    Уявіть собі: Дрезденська картинна галерея. Я стою біля картини «Сікстинська Мадонна» Рафаеля. Величезна за розмірами – два з половиною метри у висоту й два в ширину. Картина, репродукцію якої я бачила лише в підручниках та різних довідниках. А тут вона переді мною! Дух захоплює… Потім була неймовірно красива й неповторна архітектура цього міста, вулиці з незвичними для нас жовтими трамваями-поїздами, привітні люди. І величезна кількість вітряків, точніше - вітряних електростанцій. Цікавими були розповіді екскурсовода про складну й суперечливу історію країни. Постійно хотілося запитати: «А чи спокійно на душі в цих людей, коли вони зустрічаються з представниками інших націй? Тих націй, по землі яких пройшли німці в середині минулого століття… І не просто пройшли, а залишили кривавий слід, знищили тисячі, мільйони невинних людей – розстріляли, закатували тортурами, задушили газом… Скільки віків спокутувати дітям гріхи жорстокості їхніх батьків?!.

Марія Урста «Про те, що залишається…(Архів нестаріючих гасел)»

Կարգախոսները…
(з вірмен. - «Гасла»)
   Світ чомусь  завжди здавався мені холодним і передбачуваним. Через цей факт ніколи не зникала можливість відчути щось раптове, таємниче та надзвичайне.
   Не те щоб я коли-небудь любив розмірковувати про пережите, але іноді складалося враження, що весь пройдений мною тернистий шлях – дуже дивний контраст: як є контраст між чорним і білим, світлом і темрявою, так і моє життя було сповнене саме ним.
  Я народився на південно-східній стороні цього світу, у Закавказькому регіоні –  Нагірному Карабасі. Життя як найнепередбачуваніша річ багато чого в мені змінило, у тому числі й моє подальше місце проживання.
   Ще немовлям воно дало мені відчути гіркуватий присмак ворожнечі. Ви, мабуть,не уявляли, як важко покидати свою Батьківщину просто через те, що там тебе не вважають «своїм»; як важко на власні очі бачити смерть рідних людей?

Ольга Петлюх "Остарбайтери Третього Рейху – історія двох свідків"

Вивчаючи історію в школі, неодноразово зустрічаєшся з терміном «історична особа», «історична постать» - поняттям, що зазвичай відображає зв'язок діяльності певної людини з великими історичними подіями, на хід яких вона накладає свій індивідуальний відбиток. Відоме нам і поняття «видатна особа», що характеризує діяльність людини, яка стала уособленням  докорінних прогресивних змін в історії.  Вивчаючи тему «Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років», я замислилась над тим, скільки історичних постатей пов’язано з цією подією – сто, тисяча, мільйон..? Адже історичною особистістю можна заслужено назвати кожного, кому довелося пережити цю страшну війну, хто віддав життя заради свободи свого народу, своєї батьківщини – як військових, які пройшли крізь смертельне полум’я війни, так і мирних жителів, які винесли на свої плечах нелегкий тягар німецької окупації чи поневіряння  в Німеччині на примусових роботах, або тих нещасних, хто опинився в таборах смерті. 

Аліса Гаврильченко: "У СЕРЦІ ТРИВОЖНИЙ СТУКІТ"

У СЕРЦІ ТРИВОЖНИЙ СТУКІТ

            Світлій пам’яті двох прадідів, які зникли безвісти

Я вийшла тебе стрічати
У зоряній сукні ночі,
І заздрило небо чорне,
І літо, мабуть, із ним,
Як заздрять красі дівчата.
І хтось нам таки наврочив
Таємну любов у горні
Страшного вогню війни.

Чекала на тебе, руки
Ламала собі, і Бога
Благала, аби прийшов ти,
Живим і здоровим був.
У серці тривожний стукіт
Ховала від слуху злого.
Стояла у сукні з шовку,
Хвилинам вела лічбу.

Освіта як метод активізації й мотивації літніх людей для активної участі у житті суспільства

Круглий стіл на тему "Освіта як метод активізації й мотивації літніх людей для активної участі у житті суспільства", який відбудеться в рамках проекту "Школа мультиплікаторів: активне покоління".
Організатор: Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки dvv international в Україні.

Наша жива історія

   17 жовтня в Лубнах відбувся цікавий та непересічний семінар для творчої, талановитої молоді загальноосвітньої школи №1 в рамках проекту «Пам’ять єднає покоління: усна історія Полтавщини», який реалізовується Полтавською обласною організацією Національної спілки письменників України за підтримки  Департаменту інформації та комунікації з громадськістю Полтавської обласної державної адміністрації.

   Захід цікаво та змістовно провели голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України, письменниця Олена Гаран та член НСПУ Наталія Трикаш. Полтавські гості, використовуючи сучасні мультимедійні засоби, ознайомили присутніх із особливостями проведення інтерв’ю, методикою написання публіцистичного нарису і статті та чим вони, власне, різняться від добре відомого учням шкільного твору. 

«Гори, життя – єдина мить. Для смерті – вічність ціла…»

   Кажуть, випадкових зустрічей не буває. Бувають миттєвості і миті, які не можливо забути чи проміняти на інші. Ось і мені випала несподівана мить – поспілкуватися із живою легендою  – Діаною Петриненко.
   Розмова виникла спонтанно. Вона, разом із плеядою відомих українських артистів, нагодилася на Лубенщину в рамках літературно-мистецької акції, приуроченої до 200-річчя від Дня народження Т.Шевченка саджати вербу і калину. І ось, у перерві між виступами у Калайдинцівській школі Лубенського району (саме тут, сніжного 43-го року відбувся її перший «сольний виступ»), за чашкою чаю Діана Гнатівна вирішила поділитися зі мною своїм військовим минулим. Вона була втомлена і печальна, із якоюсь далекою іскринкою в погляді. Я навіть не сміла переривати її чи задавати якісь питання. А просто записувала й записувала на тому, що потрапило під руку…  

Третій вік – неодмінно з книжкою | Високий Замок - онлайн

Третій вік – неодмінно з книжкою | Високий Замок - онлайн

Презентація проекту "Пам'ять єднає покоління: усна історія Полтавщини"

     19 вересня у приміщенні Полтавської обласної організації національної спілки письменників України відбулася презентація проекту "Пам'ять єднає покоління: усна історія Полтавщини".  На цю подію зібралися письменники, представники організації та студенти педагогічного університету, які візьмуть активну участь у самому проекті.

      — Я раніше вже брала участь у подібних проектах, — розповідає Олена Білик, студентка педагогічного університету. — Минулого року в мене була історія бабусі, про ті лихоліття життя, які вона пережила. Що буде цьогоріч у мене я ще не знаю.

      За словами організаторів, зацікавлені люди будуть збирати спогади свідків історичних подій у чотирьох районах Полтавщини — Полтавському, Лубенському, Семенівському та Карлівському.

      — Проект запрошує до співпраці педагогів, істориків, науковців та тих людей, які цікавляться історією, — говорить Олена Гаран, українська поетеса, голова Полтавської обласної організації Національної спілки письменників України. — Проект спрямований на осмислення  взаємозв’язків між подіями недавнього минулого і сьогоденням, це запрошення до роздумів, діалогу і дискусії. Він спонукатиме полтавців подивитися на історію своєї сім'ї, свого роду, як на частину загальної історії.