Կարգախոսները…
(з вірмен. - «Гасла»)
Світ чомусь завжди здавався мені холодним і передбачуваним. Через цей факт ніколи не зникала можливість відчути щось раптове, таємниче та надзвичайне.
Не те щоб я коли-небудь любив розмірковувати про пережите, але іноді складалося враження, що весь пройдений мною тернистий шлях – дуже дивний контраст: як є контраст між чорним і білим, світлом і темрявою, так і моє життя було сповнене саме ним.
Я народився на південно-східній стороні цього світу, у Закавказькому регіоні – Нагірному Карабасі. Життя як найнепередбачуваніша річ багато чого в мені змінило, у тому числі й моє подальше місце проживання.
Ще немовлям воно дало мені відчути гіркуватий присмак ворожнечі. Ви, мабуть,не уявляли, як важко покидати свою Батьківщину просто через те, що там тебе не вважають «своїм»; як важко на власні очі бачити смерть рідних людей?
Насправді, крий Боже Вам колись це відчути!
Хоча в будь-якому випадку я ніколи не скаржусь і не скаржився на свою долю. Навпаки, сьогодні вдячний їй за можливість бути тим, ким є зараз – щирим і справжнім, і головне, ким буду опісля, яким мене запам’ятають мої онуки й правнуки, і про кого вони розповідатимуть своїм дітям.
Я вдячний, що маю люблячу доньку, яка дала продовження моєму родові.
Ох, вибачте! Зовсім забув представитися. Як завжди, моїй промові бракує елементарної послідовності.
Мене звати Іван.
Знайомі люблять офіціоз, тож часто можуть додавати «по-батькові», яке має вірменське коріння.
Багато років я намагався записати свої спогади. Багато разів сідав за цю працю. Списав чимало паперу, але кожного разу, коли перечитував, відкладав на кращі часи… А записати все ж таки варто.
Варто залишити в архіві нестаріючі гасла – спогади, які завжди тривожитимуть. Саме на їхньому фоні дійсність ставатиме яснішою…
Саме вони є ТИМ, що залишається…
Думаю, не буде доцільним викладати всю мою біографію, оскільки навряд чи вона буде цікавою ще комусь, окрім родичів, тому я хочу розповісти про один з найпрекрасніших періодів свого життя – так звану золоту юність.
Зроблю невеличку підводку до подій, котрі описуватиму далі.
Як уже було наголошено вище, в артилерійській школі № 17, котра, до речі, знаходилася в Єревані, я навчався з січня 1942 року. Закінчив її 31-го травня 1944 року з відзнакою, похвальним листом і чудовими рекомендаціями. Тут я користувався значним авторитетом і в 10-му класі навіть був призначений заступником командира.
І, як і усі випускники, звісно ж, отримав ґрунтовні знання.
Але й досі змушує моє серце стискатися й зволожує вії один факт – один спогад із моїх архівів…
Արխիվ
(з вірмен. – «Архів»)
Говорять, одна зустріч може кардинально змінити життя, змінити людину.
Укотре вже переконуюсь, що випадковостей не буває…
Ця подія трапилася в мій сороковий день народження – день, коли служба не могла зачекати й коли доля піднесла дуже неочікуваний, проте дуже приємний подарунок…
Тоді стояла тиха, мирна весна тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року. Чистеньке, доглянуте німецьке містечко Галле ніби потопало в бузковому ароматі… У повітрі,окрім запахів квітів, витали флюїди чіткості й охайності, ощадливості й доброчесності.
У військовій частині N радянських військ у Німеччині мені, підполковнику Іванові Сетраковичу, черговий доповів про прихід якогось колеги начебто з невідкладною справою. До кабінету ввійшов молодий, невисокого зросту чоловік з живими темними очима…
За звичкою, чолов’яга промовив: «Товаришу підполковнику! Дозвольте представитися, майор…»
Я схвильовано підвівся, недослухавши ім’я та прізвище. Цю людину я впізнав би й через піввіку, адже з тієї самої золотої юності був дуже занепокоєний її долею.
"Справді, незбагненними є людські шляхи", – промайнуло в моїх думках. – Здрастуй!
Майор на секунду завмер. Подив, занепокоєння та велике хвилювання швидко змінилися на смуглявому обличчі:
– Звідки Ви мене знаєте? Хто Ви? – тихо запитав він.
– А ти придивися: чи не пам’ятаєш артшколу? – підполковник, посміхаючись, розвів руками.
Співрозмовник ніби підстрибнув, кинувся до мене, уткнувся в шию, обхватив, здавалось, металевим обручем:
– Ваню…Ваньку! Ріднесенька моя людино!
Я вирішив, що недарма отримав такий подарунок у свій ювілей.
В уяві, немов на фотоплівці, замерехтіли кадри нашої першої зустрічі й намистинами покотились старі згадки…
***
Рано-вранці, на початку березня тисяча дев’ятсот сорок другого року, широкою вулицею, яка веде до Єреванського залізничного вокзалу, людина невисокого зросту в теплій шинелі й форменому кашкеті з кокардою, провалюючись у замети снігу, швидко йшла, радіючи закінченню зими.
Раптом до неї донеслося чиєсь виття. Звідки ж це? Та начебто з під'їзду найближчого чотириповерхового будинку. Людина зосередилася, намагаючись розібратися, що б це означало.
Завивання поступово переривалося схлипами, потім – речитативом, опісля знову поновлювалося. Значить, це не тварина, а людина, до того ж у біді.
Чоловік поквапився, пішов у напрямку незрозумілих звуків. У темнім під'їзді, наче в якомусь танці дервішів, крутився й завивав хлопчик, років дванадцяти. Очевидно, безпритульник.
З порваних штанів виглядали голі ноги, поверх давно зношеного взуття мотузками було прив’язане лахміття, з-під старої й брудної кепки, на багато розмірів більшої його чимось обмотаної голови, дивилися зацьковані, вистраждані, уже майже нелюдські очі. На мить бідолаха зупинився, але холод все одно змусив його знову заворушитися в «танці».
Чоловік у шинелі підійшов ближче, хотів схопити цю істоту за руку. Натомість хлопчик (а це ж, напевно, був хлопчик) брикнувся, зібрався втекти, та дорослий встиг вхопити його за щось схоже на піджак:
– Хто ти? Ти вірменин?– запитав він, міцно тримаючи дитину.
– А тобі що? – тремтячим від холоду, застудженим голосом відповіло хлоп'я.
– Мені? Нічого…Тільки ти ось змерз дуже сильно, як я помітив…
– А тобі яка різниця? – захрипів обідранець. – Пусти!
Поки ця людина допитувала хлопчиська, у неї подумки визріло чітке, певне рішення, як учинити, як допомогти:
– Хочеш поїсти? – спитав співчутливо охайно одягнутий чоловік.
І тоді безпритульний уперше подивився йому прямо в очі: з недовірою, проте з надією. Не відповів.
– У тебе є ім'я? Звідки ти родом?
– З Ростова, – зіщулившись, буркнув малий.
– Якщо хочеш поїсти, то доведеться трохи зі мною пройтися. Зможеш?
Купа дрантя замість голови захитала.
– А ти не міліціонер? Не посадиш мене? – видавив хлопчик, дивлячись на кокарду кашкету.
– Ні. Спочатку ми з тобою підемо поїсти, а потім, якщо захочеш, поговоримо.
Той знову захитав головою, здригаючись чи то від холоду, чи то від холоду й голоду водночас.
Через півгодини ходьби вони дісталися якоїсь будівлі. Коли підходили, дідусь-сторож відкрив перед ними двері, поважно привітався з чоловіком, здивовано глянувши на обшарпанця. Тут було тепло, тихо. Хлопчик перестав тремтіти, трохи заспокоївся й спостерігав тямущими очима за тим, що відбувається.
Тут його нагодували, і минуло буквально півгодини, як шеф-кухар інтернату Єреванської артилерійської школи № 17 доповіла своєму начальникові, що дитину, мабуть, розморило, і вона заснула прямо за столом.
Цей невеличкий екскурс у минуле був необхідний для подальшого розуміння написаного.
Тепер повертаймось у мій восьмий ювілей.
***
Відзначали неочікувану зустріч у моїй маленькій квартирі. Берегиня домашнього затишку, моя дружина, Марія Савеліївна, уже давно не бачила мене, свого чоловіка, таким щасливим й задоволеним:
– Машо, послухай-но! Я зараз розкажу тобі, яким він був у дванадцять років! Ми, учні 9-го класу, сидимо на уроці географії (цей предмет у роки війни був улюбленим і шанованим). Раптом відчиняються двері й заходить улюбленець усіх курсантів, начальник артшколи С.Оганян з якоюсь дитиною, роки на 3–4 меншою за нас. Звісно, усі здивувались, оскільки в закладі навчалися лише з восьмого по десятий класи. Ти б тільки бачила! Укорочена, підігнана по ньому шкільна форма з шерстяною гімнастеркою, оперезана командирським паском, чорні петлиці з артилерійськими емблемами, сині брюки. На голові – кашкет з червоною зіркою…Зайшов він з пересторогою, але й з гідністю, поважно озирнувся. Начальник школи відрекомендував його класові та попросив узяти над ним шефство, оскільки хлопчик з Ростова-на-Дону, рідних у місті не мав. Одним словом, треба було допомогти не відчувати себе чужим у рідній країні. Цей «подарунок» товариша Огняна всіх дуже розвеселив. Ледве дочекавшись дзвоника, ми, звісно ж, відразу оточили новенького й почали розпитувати. Хлопчик виявився незвичайним, складним, не завжди й не на все відповідав, спочатку придивлявся: іноді – з цікавістю, іноді – з іронією, але завжди з недовірою. А якщо хтось йому не подобався, то відповідав на своєму, злодійському жаргоні. За всім було помітно, що дитина вже встигла пройти за півтора роки цілу «школу життя» на дорозі поневірянь з евакуйованого Ростова до Єревана.
Тож, сиділи ми до пізньої ночі, згадували незабутню золоту юність в артшколі, дивовижний порядок і прекрасні традиції, що існували там у складні воєнні часи, багатонаціональний склад учнів, смішне, зворушливе – словом, різне.
«Яка ж складна й обдарована людина!» – подумав я. Перед очима одразу ж постала картина того самого єреванського залізничного вокзалу, коли, пізньої ночі, викликані за командою курсанти артшколи переносили із санітарних ешелонів поранених, котрі прибули зі фронту.
Цей малий якимось чином опинився там і з серйозним виглядом плутався під ногами, намагаючись допомогти. Тоді про себе я подумав: «Зі своїми здібностями, можливостями й душевною силою хлопчисько могло б стати прекрасним розвідником…»
Проте вже опівночі я проводжав колегу й домовлявся про наступну зустріч.
«Сьогодні майор якось уникнув, не захотів згадувати минуле, факти зі власної біографії», – думав я, тому через делікатність нічого не запитував, але все ж таки мене непокоїла його доля. Вона непокоїла мене усі ці 25 років.
Навіщо й куди втік цей малий через 6 місяців, незважаючи на чудове ставлення до нього?
Говорили, що він розшукував рідну матір, котра покинула його зовсім маленьким. Інші начебто десь чули, що він знайшов-таки матір, але та не пустила сина навіть на поріг. І що, невже безпритульний знову опинився на вулиці?
Усе це я хотів з'ясувати під час наступної зустрічі.
Та, шкода, не можна наперед планувати свої дії.
Через пару днів у частину зателефонували й покликали майора до телефону.
Вилен (тепер, я думаю, можна назвати його ім'я) із превеликим жалем повідомив про те, що його терміново переводять до іншої частини, до іншого міста. Він, як і я, був щиро радий зустрічі й був упевнений, що, можливо, ми ще коли-небудь зустрінемося.
Я поклав слухавку. Мені було прикро й сумно. Я знову ж таки не завершив для себе історію цього хлопчика. Можливо, у той вечір він не хотів розповідати подробиці свого життя, бо для нього це надто боляче. Може, рани ще не вилікувані й кровоточать навіть у сорок років?
Сирота, що покинув дім заради дядька після відступу німців з Ростова.
Обідранець, котрий півтора роки блукав усією країною, утік з чудової школи, яка його прихистила, утік від товаришів, з якими він складно, але здружився.
Але найважливішим було те, що Вилен, будучи кадровим офіцером, служив у радянських військах у Німеччині й отримав почесне звання майора.
Այն մասին, որ մնում է.
(з вірмен. – «Про те, що залишається»)
Бачите, найнепередбачуваніше - лише складова будь-чийого життя.
Просто необхідно остаточно змиритися: яким би воно не було складним, це – випробування; від нього не звільниш себе, як, наприклад, від чергового наряду.
Вважаю, що своє випробування я майже пройшов.
Щасливий, що пережив страшне лихоліття, назване в історії людства Другою світовою, хоча й, закінчивши Єреванську артилерійську академію, не брав безпосередньої участі в бойових діях.
Твердо переконаний, що час плине надто швидко…
Отже, треба вміти берегти те, що залишається, й ніколи не давати зітліти своєму внутрішньому стрижневі!
Я зберіг його за допомогою нестаріючих гасел – найприємніших спогадів у залишеному нащадкам архіві…
А найголовніше – у своєму серці!..
(з вірмен. - «Гасла»)
Світ чомусь завжди здавався мені холодним і передбачуваним. Через цей факт ніколи не зникала можливість відчути щось раптове, таємниче та надзвичайне.
Не те щоб я коли-небудь любив розмірковувати про пережите, але іноді складалося враження, що весь пройдений мною тернистий шлях – дуже дивний контраст: як є контраст між чорним і білим, світлом і темрявою, так і моє життя було сповнене саме ним.
Я народився на південно-східній стороні цього світу, у Закавказькому регіоні – Нагірному Карабасі. Життя як найнепередбачуваніша річ багато чого в мені змінило, у тому числі й моє подальше місце проживання.
Ще немовлям воно дало мені відчути гіркуватий присмак ворожнечі. Ви, мабуть,не уявляли, як важко покидати свою Батьківщину просто через те, що там тебе не вважають «своїм»; як важко на власні очі бачити смерть рідних людей?
Насправді, крий Боже Вам колись це відчути!
Хоча в будь-якому випадку я ніколи не скаржусь і не скаржився на свою долю. Навпаки, сьогодні вдячний їй за можливість бути тим, ким є зараз – щирим і справжнім, і головне, ким буду опісля, яким мене запам’ятають мої онуки й правнуки, і про кого вони розповідатимуть своїм дітям.
Я вдячний, що маю люблячу доньку, яка дала продовження моєму родові.
Ох, вибачте! Зовсім забув представитися. Як завжди, моїй промові бракує елементарної послідовності.
Мене звати Іван.
Знайомі люблять офіціоз, тож часто можуть додавати «по-батькові», яке має вірменське коріння.
Багато років я намагався записати свої спогади. Багато разів сідав за цю працю. Списав чимало паперу, але кожного разу, коли перечитував, відкладав на кращі часи… А записати все ж таки варто.
Варто залишити в архіві нестаріючі гасла – спогади, які завжди тривожитимуть. Саме на їхньому фоні дійсність ставатиме яснішою…
Саме вони є ТИМ, що залишається…
Думаю, не буде доцільним викладати всю мою біографію, оскільки навряд чи вона буде цікавою ще комусь, окрім родичів, тому я хочу розповісти про один з найпрекрасніших періодів свого життя – так звану золоту юність.
Зроблю невеличку підводку до подій, котрі описуватиму далі.
Як уже було наголошено вище, в артилерійській школі № 17, котра, до речі, знаходилася в Єревані, я навчався з січня 1942 року. Закінчив її 31-го травня 1944 року з відзнакою, похвальним листом і чудовими рекомендаціями. Тут я користувався значним авторитетом і в 10-му класі навіть був призначений заступником командира.
І, як і усі випускники, звісно ж, отримав ґрунтовні знання.
Але й досі змушує моє серце стискатися й зволожує вії один факт – один спогад із моїх архівів…
Արխիվ
(з вірмен. – «Архів»)
Говорять, одна зустріч може кардинально змінити життя, змінити людину.
Укотре вже переконуюсь, що випадковостей не буває…
Ця подія трапилася в мій сороковий день народження – день, коли служба не могла зачекати й коли доля піднесла дуже неочікуваний, проте дуже приємний подарунок…
Тоді стояла тиха, мирна весна тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року. Чистеньке, доглянуте німецьке містечко Галле ніби потопало в бузковому ароматі… У повітрі,окрім запахів квітів, витали флюїди чіткості й охайності, ощадливості й доброчесності.
У військовій частині N радянських військ у Німеччині мені, підполковнику Іванові Сетраковичу, черговий доповів про прихід якогось колеги начебто з невідкладною справою. До кабінету ввійшов молодий, невисокого зросту чоловік з живими темними очима…
За звичкою, чолов’яга промовив: «Товаришу підполковнику! Дозвольте представитися, майор…»
Я схвильовано підвівся, недослухавши ім’я та прізвище. Цю людину я впізнав би й через піввіку, адже з тієї самої золотої юності був дуже занепокоєний її долею.
"Справді, незбагненними є людські шляхи", – промайнуло в моїх думках. – Здрастуй!
Майор на секунду завмер. Подив, занепокоєння та велике хвилювання швидко змінилися на смуглявому обличчі:
– Звідки Ви мене знаєте? Хто Ви? – тихо запитав він.
– А ти придивися: чи не пам’ятаєш артшколу? – підполковник, посміхаючись, розвів руками.
Співрозмовник ніби підстрибнув, кинувся до мене, уткнувся в шию, обхватив, здавалось, металевим обручем:
– Ваню…Ваньку! Ріднесенька моя людино!
Я вирішив, що недарма отримав такий подарунок у свій ювілей.
В уяві, немов на фотоплівці, замерехтіли кадри нашої першої зустрічі й намистинами покотились старі згадки…
***
Рано-вранці, на початку березня тисяча дев’ятсот сорок другого року, широкою вулицею, яка веде до Єреванського залізничного вокзалу, людина невисокого зросту в теплій шинелі й форменому кашкеті з кокардою, провалюючись у замети снігу, швидко йшла, радіючи закінченню зими.
Раптом до неї донеслося чиєсь виття. Звідки ж це? Та начебто з під'їзду найближчого чотириповерхового будинку. Людина зосередилася, намагаючись розібратися, що б це означало.
Завивання поступово переривалося схлипами, потім – речитативом, опісля знову поновлювалося. Значить, це не тварина, а людина, до того ж у біді.
Чоловік поквапився, пішов у напрямку незрозумілих звуків. У темнім під'їзді, наче в якомусь танці дервішів, крутився й завивав хлопчик, років дванадцяти. Очевидно, безпритульник.
З порваних штанів виглядали голі ноги, поверх давно зношеного взуття мотузками було прив’язане лахміття, з-під старої й брудної кепки, на багато розмірів більшої його чимось обмотаної голови, дивилися зацьковані, вистраждані, уже майже нелюдські очі. На мить бідолаха зупинився, але холод все одно змусив його знову заворушитися в «танці».
Чоловік у шинелі підійшов ближче, хотів схопити цю істоту за руку. Натомість хлопчик (а це ж, напевно, був хлопчик) брикнувся, зібрався втекти, та дорослий встиг вхопити його за щось схоже на піджак:
– Хто ти? Ти вірменин?– запитав він, міцно тримаючи дитину.
– А тобі що? – тремтячим від холоду, застудженим голосом відповіло хлоп'я.
– Мені? Нічого…Тільки ти ось змерз дуже сильно, як я помітив…
– А тобі яка різниця? – захрипів обідранець. – Пусти!
Поки ця людина допитувала хлопчиська, у неї подумки визріло чітке, певне рішення, як учинити, як допомогти:
– Хочеш поїсти? – спитав співчутливо охайно одягнутий чоловік.
І тоді безпритульний уперше подивився йому прямо в очі: з недовірою, проте з надією. Не відповів.
– У тебе є ім'я? Звідки ти родом?
– З Ростова, – зіщулившись, буркнув малий.
– Якщо хочеш поїсти, то доведеться трохи зі мною пройтися. Зможеш?
Купа дрантя замість голови захитала.
– А ти не міліціонер? Не посадиш мене? – видавив хлопчик, дивлячись на кокарду кашкету.
– Ні. Спочатку ми з тобою підемо поїсти, а потім, якщо захочеш, поговоримо.
Той знову захитав головою, здригаючись чи то від холоду, чи то від холоду й голоду водночас.
Через півгодини ходьби вони дісталися якоїсь будівлі. Коли підходили, дідусь-сторож відкрив перед ними двері, поважно привітався з чоловіком, здивовано глянувши на обшарпанця. Тут було тепло, тихо. Хлопчик перестав тремтіти, трохи заспокоївся й спостерігав тямущими очима за тим, що відбувається.
Тут його нагодували, і минуло буквально півгодини, як шеф-кухар інтернату Єреванської артилерійської школи № 17 доповіла своєму начальникові, що дитину, мабуть, розморило, і вона заснула прямо за столом.
Цей невеличкий екскурс у минуле був необхідний для подальшого розуміння написаного.
Тепер повертаймось у мій восьмий ювілей.
***
Відзначали неочікувану зустріч у моїй маленькій квартирі. Берегиня домашнього затишку, моя дружина, Марія Савеліївна, уже давно не бачила мене, свого чоловіка, таким щасливим й задоволеним:
– Машо, послухай-но! Я зараз розкажу тобі, яким він був у дванадцять років! Ми, учні 9-го класу, сидимо на уроці географії (цей предмет у роки війни був улюбленим і шанованим). Раптом відчиняються двері й заходить улюбленець усіх курсантів, начальник артшколи С.Оганян з якоюсь дитиною, роки на 3–4 меншою за нас. Звісно, усі здивувались, оскільки в закладі навчалися лише з восьмого по десятий класи. Ти б тільки бачила! Укорочена, підігнана по ньому шкільна форма з шерстяною гімнастеркою, оперезана командирським паском, чорні петлиці з артилерійськими емблемами, сині брюки. На голові – кашкет з червоною зіркою…Зайшов він з пересторогою, але й з гідністю, поважно озирнувся. Начальник школи відрекомендував його класові та попросив узяти над ним шефство, оскільки хлопчик з Ростова-на-Дону, рідних у місті не мав. Одним словом, треба було допомогти не відчувати себе чужим у рідній країні. Цей «подарунок» товариша Огняна всіх дуже розвеселив. Ледве дочекавшись дзвоника, ми, звісно ж, відразу оточили новенького й почали розпитувати. Хлопчик виявився незвичайним, складним, не завжди й не на все відповідав, спочатку придивлявся: іноді – з цікавістю, іноді – з іронією, але завжди з недовірою. А якщо хтось йому не подобався, то відповідав на своєму, злодійському жаргоні. За всім було помітно, що дитина вже встигла пройти за півтора роки цілу «школу життя» на дорозі поневірянь з евакуйованого Ростова до Єревана.
Тож, сиділи ми до пізньої ночі, згадували незабутню золоту юність в артшколі, дивовижний порядок і прекрасні традиції, що існували там у складні воєнні часи, багатонаціональний склад учнів, смішне, зворушливе – словом, різне.
«Яка ж складна й обдарована людина!» – подумав я. Перед очима одразу ж постала картина того самого єреванського залізничного вокзалу, коли, пізньої ночі, викликані за командою курсанти артшколи переносили із санітарних ешелонів поранених, котрі прибули зі фронту.
Цей малий якимось чином опинився там і з серйозним виглядом плутався під ногами, намагаючись допомогти. Тоді про себе я подумав: «Зі своїми здібностями, можливостями й душевною силою хлопчисько могло б стати прекрасним розвідником…»
Проте вже опівночі я проводжав колегу й домовлявся про наступну зустріч.
«Сьогодні майор якось уникнув, не захотів згадувати минуле, факти зі власної біографії», – думав я, тому через делікатність нічого не запитував, але все ж таки мене непокоїла його доля. Вона непокоїла мене усі ці 25 років.
Навіщо й куди втік цей малий через 6 місяців, незважаючи на чудове ставлення до нього?
Говорили, що він розшукував рідну матір, котра покинула його зовсім маленьким. Інші начебто десь чули, що він знайшов-таки матір, але та не пустила сина навіть на поріг. І що, невже безпритульний знову опинився на вулиці?
Усе це я хотів з'ясувати під час наступної зустрічі.
Та, шкода, не можна наперед планувати свої дії.
Через пару днів у частину зателефонували й покликали майора до телефону.
Вилен (тепер, я думаю, можна назвати його ім'я) із превеликим жалем повідомив про те, що його терміново переводять до іншої частини, до іншого міста. Він, як і я, був щиро радий зустрічі й був упевнений, що, можливо, ми ще коли-небудь зустрінемося.
Я поклав слухавку. Мені було прикро й сумно. Я знову ж таки не завершив для себе історію цього хлопчика. Можливо, у той вечір він не хотів розповідати подробиці свого життя, бо для нього це надто боляче. Може, рани ще не вилікувані й кровоточать навіть у сорок років?
Сирота, що покинув дім заради дядька після відступу німців з Ростова.
Обідранець, котрий півтора роки блукав усією країною, утік з чудової школи, яка його прихистила, утік від товаришів, з якими він складно, але здружився.
Але найважливішим було те, що Вилен, будучи кадровим офіцером, служив у радянських військах у Німеччині й отримав почесне звання майора.
Այն մասին, որ մնում է.
(з вірмен. – «Про те, що залишається»)
Бачите, найнепередбачуваніше - лише складова будь-чийого життя.
Просто необхідно остаточно змиритися: яким би воно не було складним, це – випробування; від нього не звільниш себе, як, наприклад, від чергового наряду.
Вважаю, що своє випробування я майже пройшов.
Щасливий, що пережив страшне лихоліття, назване в історії людства Другою світовою, хоча й, закінчивши Єреванську артилерійську академію, не брав безпосередньої участі в бойових діях.
Твердо переконаний, що час плине надто швидко…
Отже, треба вміти берегти те, що залишається, й ніколи не давати зітліти своєму внутрішньому стрижневі!
Я зберіг його за допомогою нестаріючих гасел – найприємніших спогадів у залишеному нащадкам архіві…
А найголовніше – у своєму серці!..
Немає коментарів:
Дописати коментар