Анастасія Чебаненко ДИТИНСТВО, ПЕРЕКРЕСЛЕНЕ ВІЙНОЮ

Біля хати сиділа бабуся і вдивлялася кудись вдалечінь. Поруч в червоній, як мак, сукенці, світлокосе дівча дбайливо пеленало ляльку, наспівуючи тихенько вивчену нещодавно в дитсадочку колискову.
- Та-та-та-та! – різонув раптом тишу дзвінкий голос. – Та-та-та-та! Я тебе вбив! – наводячи на сестру автомат, задоволено вигукнув Назарчик.
Дівчинка від несподіванки впустила ляльку й розплакалась.
- Отакої! Хіба ж так можна? – сердито обізвалася бабуся.   
- А що? Я у війнушки граю. Дивіться, що тато привіз, - і хлопчик погладив рукою новеньку, блискучу, схожу на справжню зброю.
- У війну-у-шки, - чомусь з гіркотою в голосі протягла старенька. – Хіба в таке грають? А чи знаєш, дитино, наприклад, хто такий мінометник Ковтун?
- Ні, - здивовано кліпнуло, зблиснувши своїми голубими озерцями, онуча.
- Е-е-е, автомата купив, а про прадіда дітям не розказав…  Дідусь це ваш.
- Дідусь? – підступило й дівча. – А чому він з нами не живе? Чому ми його ніколи не бачили?
Бабуся помовчала.
- Війна його забрала, коли мені всього сім рочків було, а сестрі та брату й того менше. Про батька свого я говорю.
Діти посерйознішали:
- Як це? Розкажіть, бабусю. Будь ласка.
Обличчя в Ольги Миколаївни раптом посвітлішало.
- А й розкажу! Сідайте зручніше, маленькі мої.
Діти дуже любили бабусині історії, а ця була незвичайною, бо йшлося про людей невигаданих.

Жінка вже з годину сиділа не рухаючись біля вікна. Не було сил щось робити, навіть бажання думати. Після прощання, сліз і розпачу  ніби скам’яніла, всередині оселилася якась незнайома порожнеча. Вона, здавалося,  навіть не помічала дівчаток, що скрутившись калачиком, злякано поглядали з-під ковдри на матір.
Рипнули двері. Увійшла, а не весело влетіла, як завжди, тітка Галина – мамина подруга. Сусідка опустилася поруч. Обнявшись, сиділи мовчки. За них говорило горе…
…Другого дня життя продовжилося. Здавалося, нічого не змінилося. Хіба що люди стали більш мовчазними й тата не було поруч. Та  не тільки тата малих Ковтунів…
Мама все частіше затримувалася на роботі, а в дітей обов’язів подвоїлося, особливо у старшенької Олі. І качок потрібно попорати, і козу пригнати, Шарка нагодувати, та найважче протягом дня за малим Тольком наглядати. Йому б усе гратися, а ще на руках любив щоб носили. Мале, але таке важке! Ні, Оля не скаржилася. Навпаки, разом із сестричкою Валею дуже старалися, навіть їсти інколи бралися приготувати, бо любили дуже неньку, бачили, як їй важко. Правда поки що найсмачнішими в них виходила картопля печена, в «мундирах» та смажена. З мамою біля печі поки що не позмагаєшся.
Літо 1941 добігло кінця. Уже й осінь прощалася дощами. Сміху якось поменшало. Усі чекали новин, а вони були скупими та невтішними. Запам’яталося, як мама часто тулила до грудей трикутнички й десятки разів їх перечитувала.
Трикутнички … Їх було всього три. А потім – мовчанка, причину якої вбачали в чому завгодно – поганій роботі пошти, віддаленості фронту тощо, тільки гнали думки про найгірше. Хоча не в одну хату вже постукало горе. Чорну хустку одягла тітка Тоня, посиротіли діти Іванюхів, оплакувала чоловіка та сина Тихонівна…
З тривогою зустрічали кожен ранок. А що принесе новий день?
А цей ранок не дав додивитися сну, хоча вони – сни – останнім часом були тривожними й далеко не дитячими. Щось гуркнуло так, що аж стіни захиталися й здалося, ніби стеля має впасти й розчавити все живе. А далі знову й знову.
Бігли в чому були, вирвані матір’ю з теплого ліжка. Не могли второпати, що відбувається. По дорозі Валя загубила черевик, та не відчувала ні холоду, ні камінців. Повітря розірвало свистом, а землю - вибухом. Та в цю мить почули, як сусідка з третього від них дворища крикнула: «Сюди, сюди! Швидше!» А потім вони сиділи в погребі усі разом, і навіть, коли те страхіття, що діялося назовні, закінчилося, ще певний час не вилазили зі схованки. Навіть Толику ніхто зауваження не робив: сидів тихо, тільки оченятами поводив.
У холодні осінні дні Оля ходила з мамою та тіткою Галиною на роботу. Валя також дуже просилася, Та яка з малої робітниця? Чи й  підніме здоровезного буряка тими рученятами?  ЇЇ залишали вдома з Толиком на тітку Любу. На колгоспному полі таких, як Оля, недорослих помічників, було багато. Працювати намагалися на однакових умовах, хотілося не відставати. Це бажання викликали ще й  думки про батьків, котрі на фронті протистояли  жорстокому ворогу. Та сили, звичайно, покидали швидше.  Повернувшись додому, падали, втомлені, в ліжко.
Запам’яталася одна із зим, бо налякалися тоді всі, особливо мама Настя з Олею.
Німці відчували в містечку себе господарями. Любили забирати харчі, бо цій нечисті припали до смаку українське  молоко, яйця, сало, кури. Хоча траплялися серед них і такі, яким, очевидно, було не в радість виконувати роль завойовників. Це читалося і в очах, і в окремих учинках: то по голівці котрогось з дітлахів погладять, то шоколадку чи галетів у кишеню тикнуть. Окуповані, як не прикро, теж по-різному себе вели. Під ліском квартирувала одна..., слова важко  підібрати. Хай їй… Тож і того дня до неї прямували два веселих ( бо перед цим висущили пляшку шнапсу ) офіцери. Та коли не застали ту, до якої йшли розважатися, сердиті, почали вриватися то в одну, то в іншу хату. І тут на вулиці. уздріли Любу, красиву з довгою темною, мов ніч, косою, дівчину. Якраз лютував січень. Снігу щедро натрусив. Один з офіцерів хотів схопити Любаню за руку, та не встиг, бо шурхнув у кучугуру. А дівчині пощастило вскочити до Насті Ковтун у хату.
 - Німці за мною! – видихнула.
- Швидко лягай! – і мати трьох дітей штовхнула дівчину до них на ліжко. Кинула щось укритися. А коли ввалилися фашисти, побілілими вустами, перегородивши дорогу, мовила:
- Хвора, туберкульоз. Не можна! Небезпечно, не можна.
Люба ж почала голосно кашляти, начебто захлинаючись. Тоді один із непроханих гостей уважно подивився на Настю, мов прицінюючись.
- Гут, гут! – і зробив спробу обійняти, та жінка відсахнулася. І тут врятувало Валине:
 - Мамочко, Люба задихається, кашляє. Водички їй.
Настя до відра й навмисно перекинула його. А далі, показуючи жестами, що пити хворій потрібно, вода в криниці, вислизнула з відром із хати. Хотіла  налякати німців хворобою, прагнула, щоб повірили. Та ті не вийшли надвір. Мабуть, їм уже було все одно, бо шнапс почав діяти сильніше та й втомилися триматися на ногах, повалилися на сусіднє ліжко. Здавалося, заснули. А Настя, розгубившись,  побігла до сусідів, до дядька Володі, по допомогу. Та що тут вдієш проти автоматів? Дядько бажав допомогти, тільки як? Його дружина опустила очі. Вона не пустила б чоловіка: на фронт не взяли, то хіба розумно тут кулю зустріти? Настя назад хотіла  метнутися, та її зупинили: «Не йди. Дітей не тронуть, а з тебе поглумитися можуть». Рвонулася – тримають міцно.
А що в хаті? Люба тихенько повз німців прокралася в сусідню кімнату. Оля теж спробувала злізти з ліжка, та обперлася на бильце, а воно зрадливо голосно скрипнуло. Один із фриців глипнув очицями. Щось проджеркотів, а потім наставив пістолет. Оля завмерла, Толик розплакався. Другий теж прокинувся. Що говорили між собою, було не зрозуміло. А потім той, що тримав пістолет, підвівся, похитуючись, ступив крок до наляканих до смерті дітей.
- Брать, - простягнув раптом маленьку коробочку.
Ніхто не поворухнувся: відчували тільки страх. Німець відкусив шматочок, очевидно, демонструючи, що це їстівне, але потім раптом знову навів пістолет, мовляв, їжте, а інакше пристрелю.  Заціпеніння не покидало.  Тоді чужинці розреготалися. Щось немов штовхнуло Олю. Вона зірвалася на ноги й кинулася  до дверей. Уже за ними почула постріл. А назустріч біг дядько Володя. Ще гримнув постріл, та, на щастя, куля встряла в стіну на відстані півметра. Якби фашиста не хитало, мов на палубі, не було б уже хорошої людини – дядька Володі. Розлючені загарбники застрелили Шарка, прошивши бік автоматною чергою. Настя ж, підхопиавши Олю на руки, притиснула до себе так, що дівчинка аж зойкнула.
Пощастило ще раз, бо з лівого кутка наближалися ще троє німців, вони гукнули своїх по імені, й ті подалися до гурту. Нарешті зникли з очей. Мати на руках унесла Олю до хати, бо дитина була боса й в одній сорочечці. Малі кинулися до неньки й сестрички. Довго плакали разом і не могли зупинитися. Розтирали Олині ніжки. А увечері поснули, тримаючи старшеньку за ручки.
Війна калічила не тільки тих, хто знаходився на лінії фронту. Довго відчували сестрички холодок по спині при згадці про патрони, з яких Сашко добував порох, та  закривавлені руки підлітка й  біле, мов полотно, обличчя його матері. Порох потрібен був для виготовлення вдома сірників. Хлопці старші нерідко, роздобувши цінний трофей, займалися таким  промислом, забуваючи про небезпеку й обережність. Одного вечора Сашко залишився без пальців. Перелякані однолітки покликали старших на допомогу, а покалічений втратив свідомість чи то від болю, чи в мить, коли поглянув на заюшені руки.
Яким же довгожданим був той вересневий день, коли окупанти покидали місто. Настя пильно стежила через маленьке віконце. Вона чула, що, відступаючи, вороги часто спалювали все за собою. Було страшно, адже житло під соломою – умить спалахне. Не за себе – за дітей боялася. Та нещастя не сталося, хоча фриц, що заскочив на подвір’я, намагався роздмухати вогонь у скирті, але він гас, ніби пройнявшись жалем до тих, хто ще тільки почав жити. Скирта соломи була сируватою, бо мала серед колосків чимало бур’яну, тому й не спалахнула. Німці ж поспішали. А через три хати червоний півень уже поїдав зібраний і ще не обмолочений урожай. Із хати не виходили. Вулиця вимерла.
Яка ж радість охопила, коли хвилин через тридцять почули рідий чоловічий басок, хтось співав:  « В яру родився, у яру хрестився, в яру й помирать». То були наші розвідники. Наші, рідненькі. Чому саме таку пісню співав солдат, невідомо, хоча садиба Ковтунів сусідила дійсно якраз із яром на вулиці Комсомольській.  Може, це й підказало вибір тексту.
Наступного дня близько п’ятої ранку визволителі рубали дерева в лісі, аби відновити  переправу через річку Орчик. Гнали  німців, щоб сліду не залишилося від непроханих гостей. Щоб тата поверталися скоріше додому…

…Недаремно чекали листів із фронту. Не раз вибігали втрьох на вулицю, виглядаючи поштарку. А мама часом не витримувала й ішла у відділення зв’язку:  допитувалася, чи не загубилася вісточка десь  там – у них. Нарешті  й до  оселі Ковтунів повернулося сонечко. Поштарка змусила Настю танцювати, та, ні, не змусила, бо жінка з радістю й сама пішла в танок, а потім, оточена дітьми, читала, ковтаючи сльози, татового листа. «Живий, здоровий, … був поранений, .. бої під Сталінградом,.. поганий зв’язок». Яке це щастя – дізнатися, що батько в тому пеклі вижив. Вижив, дійшовши до Берліну.
1945-ий. Настя  пішла в лікарню, когось провідати, а коли повернулася, усі разом готували обід. Оля з Валею уже вміли й суп варити й млинці пекти. А один млинець і досі пам’ятають. Це коли соди підсипали надто багато та ще й  раділи, що корж такий великий виходить. Оце всі наїдяться! Хоча більше одного шматка проковтнути ніхто не зміг, навіть Гавчик – песик, якого завели після вбитого Шарика. І йому гірке не смакувало.
Тож того дня пам’ятного готували обід, тільки Толик вертівся по хаті з паперовим літачком, зробленим для нього Валею.
- Насте! – ще з порога гукнула тітка Шура. – Насте!
Уже в хаті важко опустилася на стілець:
- Води!
- Що трапилося? – мати стурбовано.
- Там…там…- і досі не могла віддихатися, - ешелон прийшов із нашими визволителями. Ваш Микола повернувся з фронту. Повернувся, чуєш? Його Олена Петрова бачила біля магазину, монпасьє брав. Малим, певно, - і вже до дітей: - Батько ваш повернувся, дочекалися, горобенята…
Через хвилину ми, вибігши за ворота, мчали назустріч, щоб швидше кинутися в обійми й переконатися, що тато таки повернувся.
Ось і він. Але якийсь трохи інший. Хвилин десять стояли обійнявшись, боялися, мабуть, випустити. Вірили й не вірили,  а сльози  котилися з маминих очей. Та то вже були сльози радості.

…Бабуся Оля помовчала.
- Ось таке воно життя, онучки мої. Визволитель прадідусь Коля ваш.
- А ми сьогодні , коли з татом у центрі міста були, бачили, як плакат величезний чіпляли, - Назарчик аж руками показав, який той плакат, очевидно, чималий був. - Там так і написано: «Прийди! Вшануй пам’ять визволителів!»
- Так, адже наближається 9 Травня – День Перемоги. Перемоги, здобутої такою дорогою ціною. Пам’ятайте це, як і свого прадідуся. А зараз мити руки, бо мама вже двічі кликала.
- А я все-все з’їм, щоб сильним бути, як і дідусь.
Олена Миколаївна усміхнулась:
- Атож, Назарчику, атож. Так і буде.
Старенька подивилася вслід онукам.
- Дай Боже, щоб вони про війну тільки з розповідей, книг та фільмів знали. І щоб історія не породжувала більше дітей війни. Дай Боже…