Промайнуло ще одне літо, наповнене чудовими враженнями, спогадами про захоплюючі подорожі, нові знайомства. Я проходила на перерві шкільним коридором і почула, як із одного навчального кабінету долинав емоційний голос учительки. Почуті уривки розповіді зацікавили мене, і я зайшла до кабінету.
- Уявіть собі: Дрезденська картинна галерея. Я стою біля картини «Сікстинська Мадонна» Рафаеля. Величезна за розмірами – два з половиною метри у висоту й два в ширину. Картина, репродукцію якої я бачила лише в підручниках та різних довідниках. А тут вона переді мною! Дух захоплює… Потім була неймовірно красива й неповторна архітектура цього міста, вулиці з незвичними для нас жовтими трамваями-поїздами, привітні люди. І величезна кількість вітряків, точніше - вітряних електростанцій. Цікавими були розповіді екскурсовода про складну й суперечливу історію країни. Постійно хотілося запитати: «А чи спокійно на душі в цих людей, коли вони зустрічаються з представниками інших націй? Тих націй, по землі яких пройшли німці в середині минулого століття… І не просто пройшли, а залишили кривавий слід, знищили тисячі, мільйони невинних людей – розстріляли, закатували тортурами, задушили газом… Скільки віків спокутувати дітям гріхи жорстокості їхніх батьків?!.
А додому поверталися ми через Польщу. Останньою була зупинка в Освенцімі. Хотіла спочатку сказати «екскурсія», але то дійсно була просто зупинка. Нам хотілося, щоб хтось розповів подробиці про це жахливе місце, але потім ми зрозуміли, що можна нічого не розказувати. Настільки красномовним було все, що ми побачили. Величезна кількість залишків від тих бараків, у яких знищували людей. До самого горизонту, скільки кинеш оком, - труби від печей, залишки цегляних стін і залізничні колії, що ведуть під самі бараки. Моторошно було заходити всередину, говорили всі чомусь пошепки…
Після Освенціма в автобусі довго стояла тиша. Відчувалося, що не залишилося жодного байдужого, що електричним струмом пройшло все побачене через серце кожного. Треба було якось узгодити між собою все: Німеччину, цю чудову країну з неповторною культурою й людьми, Дрезден з його Рафаелевою «Сікстинською Мадонною», і те страхіття, що було в Освенцімі й організатором якого була та ж сама Німеччина. Звичайно, час розставляє все на свої місця. Головне – не забувати, що людина приходить у цей світ для добра й любові.
У класі всі мовчали. Вчителька закінчила свою розповідь, пролунав дзвінок на урок, але ми стояли, вражені почутим. І лише через кілька хвилин змогли опанувати себе й піти в сусідній кабінет на історію (дивний збіг обставин!), ризикуючи викликати невдоволення вчителя через запізнення. Але емоції переповнювали нас, і ми не втрималися, щоб не почати дискусію.
- Я дуже цікавлюсь історією Другої світової війни, - сказала моя однокласниця. - Тому часто заходжу на різноманітні сайти з цією тематикою. Я бачу, як підлітки висловлюють такі думки: "Гітлер взагалі-то очищав наші країни від циган та євреїв, а слов’ян він не чіпав. І взагалі, якби німці виграли,то ми б жили набагато краще!" Ви взагалі про що, любі мої ровесники? Не чіпав слов’ян? Як відомо, ми є слов’яни! Так чому ж наших дідусів та бабусь убивали в полоні, на полях бою, у їхніх власних будинках? Невже вони всі були євреями, та й взагалі - чим євреї не такі, вони що - не люди?
Учитель вирішив поки що не втручатися, дати нам можливість висловити свою думку (він багато разів доводив нам, що не байдужий до наших думок).
- Насправді все дуже просто, - продовжив мій однокласник. - Після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера ця країна стала чи не наймогутнішою у світі. Та він, ніби з'їхавши з глузду, загорівся ідеєю завоювати Європу та Азію та вбивав усіх, хто ставав на його шляху. І йому було однаково, якої вони були раси - євреї чи не євреї, усі вони відправлялися на той світ!
- Ми жили б краще? – не втрималася і його сусідка. - Знаєте, мені іноді здається, що ми взагалі не жили б - ні краще, ні гірше. Нас би відразу вбивали. Лише за те, що ми не арійської раси. А ще на нас би проводили жорстокі досліди, і краще б ми точно не жили. Інакше, який сенс був у тій загарбницькій війні? Не заради того ж вони вторглися на нашу територію, щоб розпочати доброчинність і гуманно нам допомагати.
Тепер і вчитель вирішив включитися в нашу розмову:
- Війна – це величезне лихо. Вона, як лакмусовий папірець, показує справжню суть людини, адже ми проявляємо себе, показуємо те, що коїться в наших душах, саме в критичних ситуаціях. І для осмислення всього, що сталося в роки війни, треба не одне десятиліття. І питань тут безліч. Чому? За що? Чому саме з нами? Чим завинили діти? І дуже багато інших питань. І відповіді на них дуже часто непрості й неоднозначні.
***
Полтавщина жила мирним життям. Удень люди на нивах, дівчата допомагали матерям по господарству та чекали своїх батьків додому, приготувавши смачну вечерю. Усе було як у недавньому минулому часів Шевченка: і «вечірня зіронька» вставала, і соловейко своїми піснями не давав матері «научати» своїх дітей. Літо було тепле, тому всі були надворі допізна: жінки доїли корів,чоловіки виконували складнішу роботу, а в неділю, коли випадала вільна хвилинка, дівчата плели вінки, бо відчували себе частинкою тої чудової природи, яка напрочуд гарна на початку літа. Життя поступово покращувалося, здається, люди мали все необхідне, щоб відчути в душі щастя.
- Мілю, ходи-но сюди! Ось поглянь, якого я жука знайшла!
- Та то ж хрущ! Зараз їх багато літає, особливо ввечері та вночі. Мабуть, вони теж люблять пахощі вишень. Ох і квітують вони цієї весни! Мабуть, ягід вродить рясно…
- І гудуть хрущі так, неначе літаки десь недалеко.
- Та може бути, що то дійсно літаки. Я чула, як тато пошепки розказував мамі про війну. Нібито вона розпочалася й наближається до нас. Навіть не віриться, що вони можуть з’явитися в нашому місті.
- Так наш тато військовий… Він точно не дасть німцям нас ображати. Не бійся, сестро, у нас надійна охорона. Та й люди в Кременчуці сміливі, відважні, невже дозволять ворогам зайти до міста?! Ні, цього бути навіть не може, не прийде ворог до нашого міста!
Але ворог прийшов.
***
- Сестричко, люба моя, прокидайся! Забрали тата нашого до війська. І чомусь ті війська відступають… Вирушають із міста, а ми залишаємося. Що ж робити? А раптом якесь лихо? Хто нас захистить?
- Оленко, не турбуйся ні про що. Того бути не може, щоб про нас забули! Ми ж рідня їхня, і тато наш десь серед тих воїнів. Може, він нас знайде, може, відгукнеться. Як я вже за ним сумую…
- Мілечко, роз’ятрила ти мені рану на душі! Мені й так моторошно: усе думаю, як же ми виживемо без тата. А вибухи все ближче й ближче до міста. У мами сили менше, чи зможе вона нас зігріти? Ходімо спати, невідомо, що на нас очікує завтра. А ми ж могли б зараз ходити до школи – вересень тільки почався…
На порозі кімнати з’явилася мама.
- Дівчатка, любі мої! Треба збиратися швидко! Ховатися треба! Прибігала сусідка й розказувала, що бачила, як її брата, ще зовсім майже підлітка, арештували німці й кудись повели! Мабуть, до тих концтаборів, що їх уже спорудили і в Кременчуці, і в Градизьку, і в Хоролі (як там наша бабуся?!) І що ж воно діється навколо! Я не могла уявити собі нічого подібного навіть у страшному сні…
Раптом почулися страшні звуки пострілів. Кожен, хто виходив з будинку на вулицю, застигав від жаху: фашисти стріляли в усіх, хто з’являвся, навіть у дітей. Якась жінка плакала, стоячи на колінах перед дівчинкою, яка так і не встигла до неї добігти. А поруч реготали німці, показуючи на них автоматом. Потім німецькі літаки бомбардували місто.
***
- Скоріше в підвал, там уже зібралися люди! Може, врятуємося!.. Хоча вже не знаю, що й думати: німці з літака листівки розкидали про те, що втрати у нас величезні, що німців було набагато більше, а їхня техніка потужніша.
- Бути того не може, то брехня!
- Але чому ж тоді наші війська відступили? Чому залишили нас? Хоча б попередили, може б і ми встигли виїхати!..
Люди втратили спокій, вони відчували, що наближалася велика біда.
***
- Мілечко, дитино моя люба! Візьми ось картопельки, мені вдалося зібрати вчора в тому сараї, коли німці кидали нам. Я якраз недалеко біля дверей була, то й піймала кілька, а декому зовсім не вистачило. А де ж сестричка твоя?
- Щось захворіла вона, не піднімається цілий день.
- Бідненькі мої! Не вдалося мені вас сховати, не встигли ми того дня добігти до схованки – німці перехопили і погнали разом з іншими. А тут, у цьому концтаборі, на вдалося нам навіть у один барак потрапити. Тяжкі випробування випали на вашу долю. Нехай уже я – пожила трохи, а ви ж іще діти зовсім – тобі чотирнадцять рочків, а сестриці ще й менше – дванадцять усього-на-всього.
- Не плач, матусенько! Якось воно буде. Хоч і ослабли ми в цьому концтаборі, але треба відпочивати – завтра ж знову на роботу.
- Хоч би дітей пожаліли, фашисти прокляті! Їм же ще дітей народжувати – яке ж здоров’я вони матимуть, якщо так тяжко працюватимуть з понеділка по суботу?!. А їжа яка? Недоварена, немащена каша, та й тої п’ятсот грамів на добу.
Міля витирала матері сльози, сидячи в неї на колінах. Так хотілося її втішити, але чим?
- Повертайся, рідненька моя, поки німці не побачили тебе.
- Дійсно, піду я вже, бо сіріти починає.
А через два тижні матуся перестала приходити. Як виявилося потім, вона була в групі полонених жінок, де почався тиф. Щоб хвороба не поширилася, їх усіх було вбито.
Із того часу жилося Мілі ще тяжче. Вона дуже сумувала за матусею, тому сил для роботи не було. Але щоб вижити, повинна була працювати. А ще тремтіли дівчата від жаху й огиди, коли приходили німці, щоб забрати для своїх утіх. Коли поверталися потім, довго плакали, забившись у куток, не хотіли ні з ким говорити. Дехто навіть після цього пробував покінчити життя самогубством. Якби не підтримка дівчат, невідомо скільки б їх пішло із життя.
***
- Шнела, шнела! – кричали німці і гнали дівчат уперед.
- Що вони задумали? – чулося в колоні то в одному місці, то в іншому. – Невже нас усіх стратять?
- Я чула, як вони щось про тиф говорили. Мабуть, бояться, щоб самі не захворіли, тому й вирішили нас убити.
Після цих слів почалася паніка, крик і ще більші сльози. Деякі дівчата падали знесилені. Німці починали їх бити ногами, кількох застрелили.
***
На ґанку сиділа бабуся Міля. Сиве, абсолютно біле волосся її було зачесане назад. Поморщене чоло, сумний погляд говорили про те, ще навіть час не зміг вгамувати той біль, що згадуючи ті страшні місяці, вона проживає їх знову і знову. І кожного разу на її очі набігають сльози. А ми, веселі подружки, що приїхали на канікули в село й забігли на сусідню садибу, шукаючи нашу бабусю, принишкли, слухаючи страшну розповідь, боялися порушити цю тривожну тишу під час екскурсії в страшне минуле. Вона продовжувала:
- Кинули нас до газової камери, я вже чекала смерті. Мене заспокоювало те, що зустрінуся скоро з матінкою. Почулися німецькі вигуки, пішов газ...
Жінка знову замовкла. Глибоко зітхнула й продовжила:
- Мені дуже неприємно це згадувати. Набили нас у той сарай стільки, що стояти було неможливо. Ми з сестрою опинилися на дні тої купи. Можливо, саме це нас врятувало. А всі, хто був зверху, загинули, коли пустили газ. Уночі всі тіла скинули до ями на околиці табору. І нас також. Ми з сусідкою вибралися та побігли. Якнайдалі від того жахливого місця. Навкруги були вбиті люди: і мирне населення, і солдати – і німецькі, і радянські. Настільки багато, що проходити повз них було моторошно.
Вранці нас знайшли партизани, і ми були врятовані.
Та скоро я знову потрапила до німців. Мене та ще кількох молоденьких партизанок арештували та забрали до концтабору. Ангел-охоронець не залишив мене знову. Одного дня підійшов німець та заговорив, хоч і дуже погано, але все ж таки російською мовою:
- Возраст?
- Чотирнадцять, ось уже п’ятнадцять скоро буде…
- Ганс, иди-ка сюда, забери эту вот с собой, остальных брось в сараи, и найди каждой работу, пусть не сидят без дела!
Привели мене до німецького штабу десь під Кременчуком, дали ганчірку та відро, то й була я прибиральницею у фашистів аж до визволення міста.
***
Бабуся закінчила свою розповідь і ми пішли пити чай з пиріжками, які вона приготувала. Я дуже раділа за бабу Мілю: народилася вона в сорочці, бо її життя не раз було врятоване, здається, тоді, коли навіть маленької надії на порятунок не було.
***
Цього року в нашій школі оголосили конкурс на кращу стіннівку з нагоди визволення міста. Можна було б зайти в Інтернет, знайти свідчення невідомих нам людей і створити газету. Але серце підказувало, що більше шансів вразити читачів, змусити замислитися про те, що для нас надзвичайно важливе, ми матимемо тоді, коли створимо матеріал на основі свідчень живих людей. Тим паче, що час від часу нам згадувалася історія бабусі Мілі, хоч минуло вже більше п'яти років, як її не стало.
І ми вирушили туди, де колись стояли зі сльозами на очах, розтривожені почутим. Тепер нашим співрозмовником була Дар’я Никифорівна, ще одне «дитя війни».
Діти війни. Це не просто соціальний статус. Це статус життєвий, це частина біографії. Не найкраща, але забути про неї не можна ніяк.
***
Зранку, вийшовши на вулицю, люди побачили, що на кожному дереві висіло оголошення "Просим вас сдать нам всех евреев и большевиков на вашей улице, этим вы спасете жизнь себе и своим родственникам, в противном случае вы будете убиты".
- Даринко, Катрусе, скоріш сюди. Кляті німецькі поліцаї навколо, усе ловлять мирне населення.
- Валентино Семенівно, так пити ж хочеться!
- Але ж до криниці дійти треба! Зараз важливіше власне життя врятувати, якнайдалі сховатися від цього жаху. Ідіть непомітно додому, я спробую принести вам води.
Пройшовши метрів п’ятдесят, дівчата почули несамовитий крик Валентини Семенівни, грубий німецький наказ та постріли. Її було вбито...
А потім їх знайшла мама.
- Матусечко, - плакала Катруся.- Чому ж то так, чому на вулиці війна, за що нам кара така?
- Я боюся, раптом з нами трапиться щось? - підхопила Даринка. - Тато пішов… Не треба мене втішати, я вже не мала, розумію, що, мабуть, і не повернеться. Мамо, йди ближче, я боюсь і тебе втратити.
- Не знаю, чим вас утішити, дівчаточка мої! Побігли хутчіш до баби Параски, у неї поживемо, бо в нашому домі дах знесло. Вночі заморозки страшні, не витримаємо!
Та не встигли дівчата зібратися. З вулиці почувся крик німців:
- Выходите из дома! Возьмите еду, теплые вещи и документы. Мы отправляем вас жить в другое место. Быстрей, быстрей, только самое нужное!!!
Усе село колоною довели до залізничної станції та посадили в потяги, а точніше - не посадили, а понапихували, як якесь лахміття.
Освенцім! Саме сюди привіз нас той страшний потяг. У те жахливе місце, від одної лише назви якого в людей зараз біжать по шкірі мурашки..
Коли дівчата приїхали, їм одразу стало моторошно. Зустрічала команда німців з якимось страшним, злим, але дуже доглянутим чоловіком у німецькій формі СС та білому халаті. Він щось дуже пильно розглядав у кожному, хто приїхав. А потім усіх доправили до бараків. Годували жахливо, виводили на вулицю та знущалися, як могли, багатьох катували до смерті.
Як жахливо німці ставилися до євреїв та циган, навіть важко передати, їх не вважали за людей. І якщо інших хоч іноді годували, то їх морили голодом, і помирали вони в страшних муках.
Чоловіком у білому халаті, як потім виявилося, був сам Йозеф Менгеле! Німецький "ангел смерті", як його називали в народі. Скільки жертв пройшло крізь його криваві руки! Він ставив на людях досліди без наркозу, заживо різав та палив…
Дар’ю Никифорівну катюга не встиг відправити на той світ, бо радянські солдати прийшли на допомогу. Вони захопили Аушвіц та врятували полонених. Та забути, як кат дивився їй у вічі, вона не могла…
***
З Інтернету потім я дізналася, що за деяким відомостями науковців, в Освенцімі в газових камерах було знищено більше, ніж півтора мільйони мирних людей. Просто жах… Клубок підступає до горла навіть від однієї думки про те, що таке могло бути насправді.
Я неймовірно вражена тим, наскільки сильні мої співвітчизники, як вони змогли вистояти перед фашистами в такій нерівній битві. Ми славний народ, наймогутнішій у світі, якщо так сміливо відстоювали свою територію! Хоча ні... Не ми, а наші предки. Вони забезпечили нам вільне, незалежне майбутнє! Але, на жаль, багато хто заплатив за це своїм життям. І ми живемо, завдячуючи своїм існуванням саме тим солдатам!
Світла їм, нашим рятівникам, пам'ять! Пам'ятайте минуле нашого народу, любі мої ровесники! Пишайтеся ним та виховуйте своїх дітей так, щоб вони не казали, що дядя Гітлер хороший і що з ним ми жили б краще! Бо якщо звучать ці слова, то це просто зневага тих, хто загинув заради майбутнього.
Щодо німців, то ми розуміємо, як їм зараз прикро, що в їхній історії були такі нелюди. Нам же єдине, що залишається, - це пробачити, іншого шляху немає. Ми не будемо, як нацисти, нападати на інші країни та вести з ними війну! Ні, не будемо, бо ми славний, мирний народ, і хотілося б завжди такими залишатися. Нам вистачить великодушності, мудрості, доброти, щоб вибачити навіть таке. Вибачити й жити далі, спілкуватися з людьми всіх націй.
БО ЛЮДИНА ПРИХОДИТЬ У ЦЕЙ СВІТ ДЛЯ ДОБРА Й ЛЮБОВІ.
PS: До речі, шкільне журі назвало нашу стіннівку найкращою.
- Уявіть собі: Дрезденська картинна галерея. Я стою біля картини «Сікстинська Мадонна» Рафаеля. Величезна за розмірами – два з половиною метри у висоту й два в ширину. Картина, репродукцію якої я бачила лише в підручниках та різних довідниках. А тут вона переді мною! Дух захоплює… Потім була неймовірно красива й неповторна архітектура цього міста, вулиці з незвичними для нас жовтими трамваями-поїздами, привітні люди. І величезна кількість вітряків, точніше - вітряних електростанцій. Цікавими були розповіді екскурсовода про складну й суперечливу історію країни. Постійно хотілося запитати: «А чи спокійно на душі в цих людей, коли вони зустрічаються з представниками інших націй? Тих націй, по землі яких пройшли німці в середині минулого століття… І не просто пройшли, а залишили кривавий слід, знищили тисячі, мільйони невинних людей – розстріляли, закатували тортурами, задушили газом… Скільки віків спокутувати дітям гріхи жорстокості їхніх батьків?!.
А додому поверталися ми через Польщу. Останньою була зупинка в Освенцімі. Хотіла спочатку сказати «екскурсія», але то дійсно була просто зупинка. Нам хотілося, щоб хтось розповів подробиці про це жахливе місце, але потім ми зрозуміли, що можна нічого не розказувати. Настільки красномовним було все, що ми побачили. Величезна кількість залишків від тих бараків, у яких знищували людей. До самого горизонту, скільки кинеш оком, - труби від печей, залишки цегляних стін і залізничні колії, що ведуть під самі бараки. Моторошно було заходити всередину, говорили всі чомусь пошепки…
Після Освенціма в автобусі довго стояла тиша. Відчувалося, що не залишилося жодного байдужого, що електричним струмом пройшло все побачене через серце кожного. Треба було якось узгодити між собою все: Німеччину, цю чудову країну з неповторною культурою й людьми, Дрезден з його Рафаелевою «Сікстинською Мадонною», і те страхіття, що було в Освенцімі й організатором якого була та ж сама Німеччина. Звичайно, час розставляє все на свої місця. Головне – не забувати, що людина приходить у цей світ для добра й любові.
У класі всі мовчали. Вчителька закінчила свою розповідь, пролунав дзвінок на урок, але ми стояли, вражені почутим. І лише через кілька хвилин змогли опанувати себе й піти в сусідній кабінет на історію (дивний збіг обставин!), ризикуючи викликати невдоволення вчителя через запізнення. Але емоції переповнювали нас, і ми не втрималися, щоб не почати дискусію.
- Я дуже цікавлюсь історією Другої світової війни, - сказала моя однокласниця. - Тому часто заходжу на різноманітні сайти з цією тематикою. Я бачу, як підлітки висловлюють такі думки: "Гітлер взагалі-то очищав наші країни від циган та євреїв, а слов’ян він не чіпав. І взагалі, якби німці виграли,то ми б жили набагато краще!" Ви взагалі про що, любі мої ровесники? Не чіпав слов’ян? Як відомо, ми є слов’яни! Так чому ж наших дідусів та бабусь убивали в полоні, на полях бою, у їхніх власних будинках? Невже вони всі були євреями, та й взагалі - чим євреї не такі, вони що - не люди?
Учитель вирішив поки що не втручатися, дати нам можливість висловити свою думку (він багато разів доводив нам, що не байдужий до наших думок).
- Насправді все дуже просто, - продовжив мій однокласник. - Після приходу до влади в Німеччині Адольфа Гітлера ця країна стала чи не наймогутнішою у світі. Та він, ніби з'їхавши з глузду, загорівся ідеєю завоювати Європу та Азію та вбивав усіх, хто ставав на його шляху. І йому було однаково, якої вони були раси - євреї чи не євреї, усі вони відправлялися на той світ!
- Ми жили б краще? – не втрималася і його сусідка. - Знаєте, мені іноді здається, що ми взагалі не жили б - ні краще, ні гірше. Нас би відразу вбивали. Лише за те, що ми не арійської раси. А ще на нас би проводили жорстокі досліди, і краще б ми точно не жили. Інакше, який сенс був у тій загарбницькій війні? Не заради того ж вони вторглися на нашу територію, щоб розпочати доброчинність і гуманно нам допомагати.
Тепер і вчитель вирішив включитися в нашу розмову:
- Війна – це величезне лихо. Вона, як лакмусовий папірець, показує справжню суть людини, адже ми проявляємо себе, показуємо те, що коїться в наших душах, саме в критичних ситуаціях. І для осмислення всього, що сталося в роки війни, треба не одне десятиліття. І питань тут безліч. Чому? За що? Чому саме з нами? Чим завинили діти? І дуже багато інших питань. І відповіді на них дуже часто непрості й неоднозначні.
***
Полтавщина жила мирним життям. Удень люди на нивах, дівчата допомагали матерям по господарству та чекали своїх батьків додому, приготувавши смачну вечерю. Усе було як у недавньому минулому часів Шевченка: і «вечірня зіронька» вставала, і соловейко своїми піснями не давав матері «научати» своїх дітей. Літо було тепле, тому всі були надворі допізна: жінки доїли корів,чоловіки виконували складнішу роботу, а в неділю, коли випадала вільна хвилинка, дівчата плели вінки, бо відчували себе частинкою тої чудової природи, яка напрочуд гарна на початку літа. Життя поступово покращувалося, здається, люди мали все необхідне, щоб відчути в душі щастя.
- Мілю, ходи-но сюди! Ось поглянь, якого я жука знайшла!
- Та то ж хрущ! Зараз їх багато літає, особливо ввечері та вночі. Мабуть, вони теж люблять пахощі вишень. Ох і квітують вони цієї весни! Мабуть, ягід вродить рясно…
- І гудуть хрущі так, неначе літаки десь недалеко.
- Та може бути, що то дійсно літаки. Я чула, як тато пошепки розказував мамі про війну. Нібито вона розпочалася й наближається до нас. Навіть не віриться, що вони можуть з’явитися в нашому місті.
- Так наш тато військовий… Він точно не дасть німцям нас ображати. Не бійся, сестро, у нас надійна охорона. Та й люди в Кременчуці сміливі, відважні, невже дозволять ворогам зайти до міста?! Ні, цього бути навіть не може, не прийде ворог до нашого міста!
Але ворог прийшов.
***
- Сестричко, люба моя, прокидайся! Забрали тата нашого до війська. І чомусь ті війська відступають… Вирушають із міста, а ми залишаємося. Що ж робити? А раптом якесь лихо? Хто нас захистить?
- Оленко, не турбуйся ні про що. Того бути не може, щоб про нас забули! Ми ж рідня їхня, і тато наш десь серед тих воїнів. Може, він нас знайде, може, відгукнеться. Як я вже за ним сумую…
- Мілечко, роз’ятрила ти мені рану на душі! Мені й так моторошно: усе думаю, як же ми виживемо без тата. А вибухи все ближче й ближче до міста. У мами сили менше, чи зможе вона нас зігріти? Ходімо спати, невідомо, що на нас очікує завтра. А ми ж могли б зараз ходити до школи – вересень тільки почався…
На порозі кімнати з’явилася мама.
- Дівчатка, любі мої! Треба збиратися швидко! Ховатися треба! Прибігала сусідка й розказувала, що бачила, як її брата, ще зовсім майже підлітка, арештували німці й кудись повели! Мабуть, до тих концтаборів, що їх уже спорудили і в Кременчуці, і в Градизьку, і в Хоролі (як там наша бабуся?!) І що ж воно діється навколо! Я не могла уявити собі нічого подібного навіть у страшному сні…
Раптом почулися страшні звуки пострілів. Кожен, хто виходив з будинку на вулицю, застигав від жаху: фашисти стріляли в усіх, хто з’являвся, навіть у дітей. Якась жінка плакала, стоячи на колінах перед дівчинкою, яка так і не встигла до неї добігти. А поруч реготали німці, показуючи на них автоматом. Потім німецькі літаки бомбардували місто.
***
- Скоріше в підвал, там уже зібралися люди! Може, врятуємося!.. Хоча вже не знаю, що й думати: німці з літака листівки розкидали про те, що втрати у нас величезні, що німців було набагато більше, а їхня техніка потужніша.
- Бути того не може, то брехня!
- Але чому ж тоді наші війська відступили? Чому залишили нас? Хоча б попередили, може б і ми встигли виїхати!..
Люди втратили спокій, вони відчували, що наближалася велика біда.
***
- Мілечко, дитино моя люба! Візьми ось картопельки, мені вдалося зібрати вчора в тому сараї, коли німці кидали нам. Я якраз недалеко біля дверей була, то й піймала кілька, а декому зовсім не вистачило. А де ж сестричка твоя?
- Щось захворіла вона, не піднімається цілий день.
- Бідненькі мої! Не вдалося мені вас сховати, не встигли ми того дня добігти до схованки – німці перехопили і погнали разом з іншими. А тут, у цьому концтаборі, на вдалося нам навіть у один барак потрапити. Тяжкі випробування випали на вашу долю. Нехай уже я – пожила трохи, а ви ж іще діти зовсім – тобі чотирнадцять рочків, а сестриці ще й менше – дванадцять усього-на-всього.
- Не плач, матусенько! Якось воно буде. Хоч і ослабли ми в цьому концтаборі, але треба відпочивати – завтра ж знову на роботу.
- Хоч би дітей пожаліли, фашисти прокляті! Їм же ще дітей народжувати – яке ж здоров’я вони матимуть, якщо так тяжко працюватимуть з понеділка по суботу?!. А їжа яка? Недоварена, немащена каша, та й тої п’ятсот грамів на добу.
Міля витирала матері сльози, сидячи в неї на колінах. Так хотілося її втішити, але чим?
- Повертайся, рідненька моя, поки німці не побачили тебе.
- Дійсно, піду я вже, бо сіріти починає.
А через два тижні матуся перестала приходити. Як виявилося потім, вона була в групі полонених жінок, де почався тиф. Щоб хвороба не поширилася, їх усіх було вбито.
Із того часу жилося Мілі ще тяжче. Вона дуже сумувала за матусею, тому сил для роботи не було. Але щоб вижити, повинна була працювати. А ще тремтіли дівчата від жаху й огиди, коли приходили німці, щоб забрати для своїх утіх. Коли поверталися потім, довго плакали, забившись у куток, не хотіли ні з ким говорити. Дехто навіть після цього пробував покінчити життя самогубством. Якби не підтримка дівчат, невідомо скільки б їх пішло із життя.
***
- Шнела, шнела! – кричали німці і гнали дівчат уперед.
- Що вони задумали? – чулося в колоні то в одному місці, то в іншому. – Невже нас усіх стратять?
- Я чула, як вони щось про тиф говорили. Мабуть, бояться, щоб самі не захворіли, тому й вирішили нас убити.
Після цих слів почалася паніка, крик і ще більші сльози. Деякі дівчата падали знесилені. Німці починали їх бити ногами, кількох застрелили.
***
На ґанку сиділа бабуся Міля. Сиве, абсолютно біле волосся її було зачесане назад. Поморщене чоло, сумний погляд говорили про те, ще навіть час не зміг вгамувати той біль, що згадуючи ті страшні місяці, вона проживає їх знову і знову. І кожного разу на її очі набігають сльози. А ми, веселі подружки, що приїхали на канікули в село й забігли на сусідню садибу, шукаючи нашу бабусю, принишкли, слухаючи страшну розповідь, боялися порушити цю тривожну тишу під час екскурсії в страшне минуле. Вона продовжувала:
- Кинули нас до газової камери, я вже чекала смерті. Мене заспокоювало те, що зустрінуся скоро з матінкою. Почулися німецькі вигуки, пішов газ...
Жінка знову замовкла. Глибоко зітхнула й продовжила:
- Мені дуже неприємно це згадувати. Набили нас у той сарай стільки, що стояти було неможливо. Ми з сестрою опинилися на дні тої купи. Можливо, саме це нас врятувало. А всі, хто був зверху, загинули, коли пустили газ. Уночі всі тіла скинули до ями на околиці табору. І нас також. Ми з сусідкою вибралися та побігли. Якнайдалі від того жахливого місця. Навкруги були вбиті люди: і мирне населення, і солдати – і німецькі, і радянські. Настільки багато, що проходити повз них було моторошно.
Вранці нас знайшли партизани, і ми були врятовані.
Та скоро я знову потрапила до німців. Мене та ще кількох молоденьких партизанок арештували та забрали до концтабору. Ангел-охоронець не залишив мене знову. Одного дня підійшов німець та заговорив, хоч і дуже погано, але все ж таки російською мовою:
- Возраст?
- Чотирнадцять, ось уже п’ятнадцять скоро буде…
- Ганс, иди-ка сюда, забери эту вот с собой, остальных брось в сараи, и найди каждой работу, пусть не сидят без дела!
Привели мене до німецького штабу десь під Кременчуком, дали ганчірку та відро, то й була я прибиральницею у фашистів аж до визволення міста.
***
Бабуся закінчила свою розповідь і ми пішли пити чай з пиріжками, які вона приготувала. Я дуже раділа за бабу Мілю: народилася вона в сорочці, бо її життя не раз було врятоване, здається, тоді, коли навіть маленької надії на порятунок не було.
***
Цього року в нашій школі оголосили конкурс на кращу стіннівку з нагоди визволення міста. Можна було б зайти в Інтернет, знайти свідчення невідомих нам людей і створити газету. Але серце підказувало, що більше шансів вразити читачів, змусити замислитися про те, що для нас надзвичайно важливе, ми матимемо тоді, коли створимо матеріал на основі свідчень живих людей. Тим паче, що час від часу нам згадувалася історія бабусі Мілі, хоч минуло вже більше п'яти років, як її не стало.
І ми вирушили туди, де колись стояли зі сльозами на очах, розтривожені почутим. Тепер нашим співрозмовником була Дар’я Никифорівна, ще одне «дитя війни».
Діти війни. Це не просто соціальний статус. Це статус життєвий, це частина біографії. Не найкраща, але забути про неї не можна ніяк.
***
Зранку, вийшовши на вулицю, люди побачили, що на кожному дереві висіло оголошення "Просим вас сдать нам всех евреев и большевиков на вашей улице, этим вы спасете жизнь себе и своим родственникам, в противном случае вы будете убиты".
- Даринко, Катрусе, скоріш сюди. Кляті німецькі поліцаї навколо, усе ловлять мирне населення.
- Валентино Семенівно, так пити ж хочеться!
- Але ж до криниці дійти треба! Зараз важливіше власне життя врятувати, якнайдалі сховатися від цього жаху. Ідіть непомітно додому, я спробую принести вам води.
Пройшовши метрів п’ятдесят, дівчата почули несамовитий крик Валентини Семенівни, грубий німецький наказ та постріли. Її було вбито...
А потім їх знайшла мама.
- Матусечко, - плакала Катруся.- Чому ж то так, чому на вулиці війна, за що нам кара така?
- Я боюся, раптом з нами трапиться щось? - підхопила Даринка. - Тато пішов… Не треба мене втішати, я вже не мала, розумію, що, мабуть, і не повернеться. Мамо, йди ближче, я боюсь і тебе втратити.
- Не знаю, чим вас утішити, дівчаточка мої! Побігли хутчіш до баби Параски, у неї поживемо, бо в нашому домі дах знесло. Вночі заморозки страшні, не витримаємо!
Та не встигли дівчата зібратися. З вулиці почувся крик німців:
- Выходите из дома! Возьмите еду, теплые вещи и документы. Мы отправляем вас жить в другое место. Быстрей, быстрей, только самое нужное!!!
Усе село колоною довели до залізничної станції та посадили в потяги, а точніше - не посадили, а понапихували, як якесь лахміття.
Освенцім! Саме сюди привіз нас той страшний потяг. У те жахливе місце, від одної лише назви якого в людей зараз біжать по шкірі мурашки..
Коли дівчата приїхали, їм одразу стало моторошно. Зустрічала команда німців з якимось страшним, злим, але дуже доглянутим чоловіком у німецькій формі СС та білому халаті. Він щось дуже пильно розглядав у кожному, хто приїхав. А потім усіх доправили до бараків. Годували жахливо, виводили на вулицю та знущалися, як могли, багатьох катували до смерті.
Як жахливо німці ставилися до євреїв та циган, навіть важко передати, їх не вважали за людей. І якщо інших хоч іноді годували, то їх морили голодом, і помирали вони в страшних муках.
Чоловіком у білому халаті, як потім виявилося, був сам Йозеф Менгеле! Німецький "ангел смерті", як його називали в народі. Скільки жертв пройшло крізь його криваві руки! Він ставив на людях досліди без наркозу, заживо різав та палив…
Дар’ю Никифорівну катюга не встиг відправити на той світ, бо радянські солдати прийшли на допомогу. Вони захопили Аушвіц та врятували полонених. Та забути, як кат дивився їй у вічі, вона не могла…
***
З Інтернету потім я дізналася, що за деяким відомостями науковців, в Освенцімі в газових камерах було знищено більше, ніж півтора мільйони мирних людей. Просто жах… Клубок підступає до горла навіть від однієї думки про те, що таке могло бути насправді.
Я неймовірно вражена тим, наскільки сильні мої співвітчизники, як вони змогли вистояти перед фашистами в такій нерівній битві. Ми славний народ, наймогутнішій у світі, якщо так сміливо відстоювали свою територію! Хоча ні... Не ми, а наші предки. Вони забезпечили нам вільне, незалежне майбутнє! Але, на жаль, багато хто заплатив за це своїм життям. І ми живемо, завдячуючи своїм існуванням саме тим солдатам!
Світла їм, нашим рятівникам, пам'ять! Пам'ятайте минуле нашого народу, любі мої ровесники! Пишайтеся ним та виховуйте своїх дітей так, щоб вони не казали, що дядя Гітлер хороший і що з ним ми жили б краще! Бо якщо звучать ці слова, то це просто зневага тих, хто загинув заради майбутнього.
Щодо німців, то ми розуміємо, як їм зараз прикро, що в їхній історії були такі нелюди. Нам же єдине, що залишається, - це пробачити, іншого шляху немає. Ми не будемо, як нацисти, нападати на інші країни та вести з ними війну! Ні, не будемо, бо ми славний, мирний народ, і хотілося б завжди такими залишатися. Нам вистачить великодушності, мудрості, доброти, щоб вибачити навіть таке. Вибачити й жити далі, спілкуватися з людьми всіх націй.
БО ЛЮДИНА ПРИХОДИТЬ У ЦЕЙ СВІТ ДЛЯ ДОБРА Й ЛЮБОВІ.
PS: До речі, шкільне журі назвало нашу стіннівку найкращою.
Немає коментарів:
Дописати коментар