Бабуся Марина не дуже стара, але згорблена й зморшкувата, наче висохле на сонці яблучко. Рідко бачать її на сільських вулицях – більше вдома порається: то в городі копошиться, то в хаті прибирає. Хатинка в неї маленька, глиняна, соломою вкрита. І хоч здоров’ячка у бабусі небагато, вибілює хату перед Великоднем – електрики у хатинці не було, каганцем світила.
Бабусю за знахарку вважали: зналася на травах, як ніхто в окрузі. Бувало, пастухи стадо на пастівник ще тільки виганяють, а бабуся Марина уже назустріч з лугу шкандибає, несе жмутки трав, у вузлик зв’язані. Встане ото до схід сонця – та й на луки: в ранню годину трава найбільшу силу має. Особливо на Трійцю.
А ще треба знати, коли яку траву збирати, інакше «не в поміч буде». Ото з тими травами бабуся у неділю на базар спродувати ходила. Правила не дорого – 10 чи 15 копійок за пучечок. Дивись карбованців півтора і вторгує – все-таки поміч до пенсії у двадцять рублів. Вже не дуже хто ті трави брав, бо в аптеку різних ліків понавозили. Після війни, вважай літ двадцять уже минуло, розжилися люди.
А ще бабуся дикі ягоди збирала: суниця, ожина, терен та шипшина. Коли й кизилу жменьку. Правда, до базару суницю та ожину бабуся не донесе, все дітлахам роздасть. Смачне те диво лугове, малечі – радість, бабусі – втіха: усміхається, а в кошику порожньо стає, по голівках погладить і йде собі далі, на ціпочок спираючись. Колись давно, ще маленькою, скалічилася бабуся, несла важке дерев’яне відро з водою до хати та й впала з ним. Дуже по нозі вдарило, довго ходити не могла. Отак і лишилася кульгавенькою, ходить із ціпочком.
2
Недільний день швидко мина. Повертається бабуся Марина додому, а назустріч їй – листоноша. «Чи нема вісточки од мого Василя?» - завжди отак її перепитує. І завжди одна відповідь: «Ні, не має…» звідки чекати тої вісточки, коли навесні сорок п’ятого листа з казенними печатями – писали, що пропав її Василь безвісти. Ходила Марина з тим листом і до сусідки, і до вчительки, а тоді і в сільраду – все питала: «Як це пропав? Куди це – безвісти? І чому його ніхто не шукає?» люди тільки очі відводили – не могла жінка зрозуміти оте «безвісти»! Не могла змиритися, що пропав: хіба міг пропасти її Василь? Коли забирали до воєнкомату, казав, щоб чекала, казав, що повернеться до неї. Бо не старі були обоє, лиш під сорок. Хіба то вже старість? Казав – намисто привезе в подарунок, справжнє, червоне, коралове, яке тільки багаті молодиці мали…
Зійшлися вони з Василем у двадцятих – двоє сиріт знедолених, по чужих людях зросли. Не подививсь, що каліка, не дорікав жодного разу: гарна була і на вдачу лагідна. Двійко діток йому народила, на роботі удвох од зорі до зорі гарували, аби діток прогодувати, та не вберегли, покинуті на малу сусідську «неньку» діти дурманом потруїлися. Горе людське різним буває, а таке – найважче. Марина ледве розум не втратила, Василь зовсім почорнів. Вдруге осиротівши, вони ще дужче купочки трималися. Не вину одне на одного клали, а співчуття та лагідне слово. Ні лайки, ні докорів – бо від кого поради чекати? До кого пригорнутися? Сподівались удвох і віку дожити, якби не війна ота клята. Забрали Василя, забрали…
Коли почали солдати з війни повертатися, мало хто цілий прийшов – більше поранені та покалічені. Он і Галина дочекалися – без руки повернувсь, а радість яка! Не знає де посадити, чим почастувати. Аж світиться од щастя – не вдова!
3
Розпитували солдата про війну, розпитувала і Марина – чи Василя не стрічав? І як це – «безвісти»? «Ні, - каже, - не стрічав. А безвісти… Безвісти – це коли ніхто не знає, де подівся. Бува, напишуть отак, а чоловік живий – в полоні – чи поранений. Його вже й не чекають, а він повертається. Отак буває». «То може, й Василь обізветься?» - тихо мовила Марина. «Може й обізветься. Бо якби загинув, то так би й написали, а раз безвісти – значить, мертвим не бачили».
З того часу й почала Марина чеканням жити: все прислухається вночі – чи не стукне хто в шибку? А в день – чи двері не рипнуть? Сон їй був: наче стоїть вона серед хати у білій сорочці вишиваній, і не стара ще зовсім, а на шиї у неї низка намиста коралового, червоного Василем дарованого. Діточок двійко на печі сплять… Це ж для нього вона сорочку цю зберегла на хліб не виміняла: для нього коси темні, густі розчесала, та вінком виклала – може, зараз Василь озветься, голос подасть? Ні, не озветься Василь. Увісні виглядала – не приходив, удень чекала – не дочекалася. А намисто червоне восени на шипшині визріло – ото свято було: тихе, ніким не помічене.
Низала постаріла Марина шипшину на ниточку, вішала на стіну і милувалася довго: начебто ті коралі, які Василь обіцяв і сорочка ота єдина вишивана у скрині ще й досі лежить: може Василь обізветься та на старості хоч раз прибереться баба Марина…
Бабусі Марини давно немає. Вона тихенько пішла з життя, так і не дочекавшись свого Василя.
Цю правдиву історію розповіла мені моя бабуся, Дорогавцева Наталія Михайлівна, яка проживає також у нашому селі Устивиця. Сама Мар’яна (справжнє ім’я героїні нарису) народилася приблизно 1895 – 1896 року. Померла у 1975 році. Була родом із села Якимове Великобагачанського району Полтавської області. Жила і працювала в рідному колгоспі. Життєрадісна, працьовитої вдачі Мар’яна все життя кохала свого односельця Василя. Героїня нашого твору іноді заходила до сім’ї моєї бабусі, що жила на той час у Великій Багачці, і розповідала цю історію. Бабуся Наташа назавжди запам’ятала цей зворушливий життєвий випадок.
Бабусю за знахарку вважали: зналася на травах, як ніхто в окрузі. Бувало, пастухи стадо на пастівник ще тільки виганяють, а бабуся Марина уже назустріч з лугу шкандибає, несе жмутки трав, у вузлик зв’язані. Встане ото до схід сонця – та й на луки: в ранню годину трава найбільшу силу має. Особливо на Трійцю.
А ще треба знати, коли яку траву збирати, інакше «не в поміч буде». Ото з тими травами бабуся у неділю на базар спродувати ходила. Правила не дорого – 10 чи 15 копійок за пучечок. Дивись карбованців півтора і вторгує – все-таки поміч до пенсії у двадцять рублів. Вже не дуже хто ті трави брав, бо в аптеку різних ліків понавозили. Після війни, вважай літ двадцять уже минуло, розжилися люди.
А ще бабуся дикі ягоди збирала: суниця, ожина, терен та шипшина. Коли й кизилу жменьку. Правда, до базару суницю та ожину бабуся не донесе, все дітлахам роздасть. Смачне те диво лугове, малечі – радість, бабусі – втіха: усміхається, а в кошику порожньо стає, по голівках погладить і йде собі далі, на ціпочок спираючись. Колись давно, ще маленькою, скалічилася бабуся, несла важке дерев’яне відро з водою до хати та й впала з ним. Дуже по нозі вдарило, довго ходити не могла. Отак і лишилася кульгавенькою, ходить із ціпочком.
2
Недільний день швидко мина. Повертається бабуся Марина додому, а назустріч їй – листоноша. «Чи нема вісточки од мого Василя?» - завжди отак її перепитує. І завжди одна відповідь: «Ні, не має…» звідки чекати тої вісточки, коли навесні сорок п’ятого листа з казенними печатями – писали, що пропав її Василь безвісти. Ходила Марина з тим листом і до сусідки, і до вчительки, а тоді і в сільраду – все питала: «Як це пропав? Куди це – безвісти? І чому його ніхто не шукає?» люди тільки очі відводили – не могла жінка зрозуміти оте «безвісти»! Не могла змиритися, що пропав: хіба міг пропасти її Василь? Коли забирали до воєнкомату, казав, щоб чекала, казав, що повернеться до неї. Бо не старі були обоє, лиш під сорок. Хіба то вже старість? Казав – намисто привезе в подарунок, справжнє, червоне, коралове, яке тільки багаті молодиці мали…
Зійшлися вони з Василем у двадцятих – двоє сиріт знедолених, по чужих людях зросли. Не подививсь, що каліка, не дорікав жодного разу: гарна була і на вдачу лагідна. Двійко діток йому народила, на роботі удвох од зорі до зорі гарували, аби діток прогодувати, та не вберегли, покинуті на малу сусідську «неньку» діти дурманом потруїлися. Горе людське різним буває, а таке – найважче. Марина ледве розум не втратила, Василь зовсім почорнів. Вдруге осиротівши, вони ще дужче купочки трималися. Не вину одне на одного клали, а співчуття та лагідне слово. Ні лайки, ні докорів – бо від кого поради чекати? До кого пригорнутися? Сподівались удвох і віку дожити, якби не війна ота клята. Забрали Василя, забрали…
Коли почали солдати з війни повертатися, мало хто цілий прийшов – більше поранені та покалічені. Он і Галина дочекалися – без руки повернувсь, а радість яка! Не знає де посадити, чим почастувати. Аж світиться од щастя – не вдова!
3
Розпитували солдата про війну, розпитувала і Марина – чи Василя не стрічав? І як це – «безвісти»? «Ні, - каже, - не стрічав. А безвісти… Безвісти – це коли ніхто не знає, де подівся. Бува, напишуть отак, а чоловік живий – в полоні – чи поранений. Його вже й не чекають, а він повертається. Отак буває». «То може, й Василь обізветься?» - тихо мовила Марина. «Може й обізветься. Бо якби загинув, то так би й написали, а раз безвісти – значить, мертвим не бачили».
З того часу й почала Марина чеканням жити: все прислухається вночі – чи не стукне хто в шибку? А в день – чи двері не рипнуть? Сон їй був: наче стоїть вона серед хати у білій сорочці вишиваній, і не стара ще зовсім, а на шиї у неї низка намиста коралового, червоного Василем дарованого. Діточок двійко на печі сплять… Це ж для нього вона сорочку цю зберегла на хліб не виміняла: для нього коси темні, густі розчесала, та вінком виклала – може, зараз Василь озветься, голос подасть? Ні, не озветься Василь. Увісні виглядала – не приходив, удень чекала – не дочекалася. А намисто червоне восени на шипшині визріло – ото свято було: тихе, ніким не помічене.
Низала постаріла Марина шипшину на ниточку, вішала на стіну і милувалася довго: начебто ті коралі, які Василь обіцяв і сорочка ота єдина вишивана у скрині ще й досі лежить: може Василь обізветься та на старості хоч раз прибереться баба Марина…
Бабусі Марини давно немає. Вона тихенько пішла з життя, так і не дочекавшись свого Василя.
Цю правдиву історію розповіла мені моя бабуся, Дорогавцева Наталія Михайлівна, яка проживає також у нашому селі Устивиця. Сама Мар’яна (справжнє ім’я героїні нарису) народилася приблизно 1895 – 1896 року. Померла у 1975 році. Була родом із села Якимове Великобагачанського району Полтавської області. Жила і працювала в рідному колгоспі. Життєрадісна, працьовитої вдачі Мар’яна все життя кохала свого односельця Василя. Героїня нашого твору іноді заходила до сім’ї моєї бабусі, що жила на той час у Великій Багачці, і розповідала цю історію. Бабуся Наташа назавжди запам’ятала цей зворушливий життєвий випадок.
Немає коментарів:
Дописати коментар