Ольга Артеменко БАТЬКІВ КОЖУХ

Роки Великої Вітчизняної війни не оминули жодну родину. Тепер уже історичні, події ХХ століття назавжди залишаться в пам’яті наших земляків. Живучи на Полтавщині, я не раз чула розповіді про воєнні роки. Одною з таких стала моя бесіда з Процун Любов Остапівною, яка народилася в селі Радивонівка  Хорольського, нині Великобагачанського району в 1933 році.
Вона з жахом згадує той день, коли в село прийшли німці.
Її батько Остап, пройшов першу світову війну, добре знав німецьку мову, тож розумів про що говорили чужоземці. Атмосфера в селі тоді була напруженою, бо ж люди не знали чого очікувати від фашистів.
Одного разу батько почув, що до села наближаються наші, і німецькі солдати збираються відступати.
Відступ було сплановано: зруйнувати все на своєму шляху – спалити хати, забрати харчі, вбити тих, хто чинитиме опір. Чутки швидко розійшлися селом. Селяни вирішили перечекати час відступу, хто де. Сім’я чисельністю дванадцять осіб, десятеро з яких діти рушили до висохлого ставка за селом, де селяни брали білу глину. Охочих пересидіти там лиху годину було чимало. Не дарма говорять, що лихо об’єднує людей. Виходячи з дому, згадує Любов Остапівна, діти ніяк не могли залишити маленького песика, тож довелося батькам дозволити взяти його з собою. Яке ж здивування очікувало усіх, коли весь час собача не подало і звуку, ніби розуміючи, до чого міг призвести його непослух.
Батько не залишився разом із дітьми, а приліг поряд на землю, продовжує свою розповідь Любов Остапівна. Він загорнувся у кожуха і непорушно лежав. Його важко було розгледіти, складалося враження, що то горбик землі. Тому й не дивно, що коли поряд проходили німецькі солдати один із них перечепився через Остапа. Переляк усіх присутніх важко передати словами. Цей необережний крок міг коштувати життя не тільки батькові, а усій сім′ї. Однак німець нічого не помітив – вилаявся і пішов далі.
Із усього періоду окупації саме ця ситуація, ці години очікування залишили найпам′ятніший слід поряд з іншими спогадами дитини, а тепер сивочолої бабусі.
Після відступу німців у селі уціліли всього три хати, тож майже всі селяни почали будувати копанки. З сумом згадує Любов Остапівна ті часи – важко було. Однак копанка – це тільки початок, згодом була і мазанка, потім вибілена хата, заміжжя і своя власна оселя. А при слові війна так і залишилися спогади про розумне собача, про батька, який все знає і від усього захистить, та ще про величезний, як для дитячого ока, кожух.
 Тепер Любов Остапівна щаслива мама трьох дітей та бабуся чотирьох внуків і трьох правнуків. Сім’я в них дружна та весела. Сама ж жінка дуже відкрита, завжди усміхнена. Дивлячись на неї хочеться сказати, що своє щасливе життя потрібно будувати самому і не важливо скількох зусиль це буде коштувати.