Білі пелюстки снігу мимоволі розсікаються перед тонкими змученими ногами молодої дівчини, очі якої заліплюють блискучі сніжинки, що сріблястими світлячками сновигають у холодному сяйві місяця. Кволість оволоділа її тілом, тупим шумом гострить ніж у скронях та змушує легені забувати, як дихати. М’який смуток огортає свідомість, а конвульсійні здригання серця в грудях ніби безуспішно намагаються утворити теплий прихисток у цій морозній оксамитовій ночі…
Ось таким чином у туго натягнутій тиші, зі зворушливим та незвичним спокоєм у думках, я уявляю свою прабабусю Мотрону, історія якої часто згадується лише співчутливою красномовною мовчанкою бабусі. «Загнана в Німеччину на роботу до літніх людей». Ось і все, що мені відомо про неї. Та, як пікантний додаток до ледве реалістичних спогадів, я люблю додавати власне зображення.
Вставши з теплої канапи, прямую скрипучою підлогою до найвіддаленішої, у деякій мірі благословенної кімнати старого будинку бабусі – до приміщення, де прожила останні роки свого життя Мотрона. Дивно, але навіть проза сірих людських буднів стає непомітною, коли заходиш у цю машину часу, де ніби ледь знайомі запахи сплітаються і створюють якусь іншу, теплу ауру, якесь ельдорадо спогадів, якусь мозаїку дійсності та фантазії.
Зима 1943 року. Натовп з молодих дівчат, уродженок радянської робітничо-селянської спільноти, ведуть вулицями невеликого німецького містечка. Деякі плачуть у молитовній апатії, інші зляканими вугляними очима вивчають незнайомий міський пейзаж. І лише одна двадцятирічна тендітна дівчина з ледь помітною зморшкою між тонкими бровами серйозним поглядом свердлить морозяне повітря.
Через деякий час вона вже стоїть на порозі теплої, доволі заможної квартири перед двома немолодими німцями. В очах її – безліч німих питань, і незримо дівчина ловить себе на думці про те, що ця світла та чиста оселя притягує до себе зараз навіть сильніше, ніж холодна тісна хата на окраїні села Малий В’язівок.
Змерзлими пальцями обережно відчиняю затерту часом дерев’яну шафу – і через усю кімнату лунає стогін старих меблів, а потім знову вибухає тиша. Серед газет минулого сторіччя та випускного альбому своєї матері знаходжу колись синє, а сьогодні блідо-блакитне недовге намисто з крупними бісеринами. Я ніколи не торкалася до нього: страх порушити якусь давню звичку змушував мене лише мацати його очима.
Три роки у фашистській неволі – це звучить страшно, грізно, безнадійно, ніби заживо закопати людину в сиру землю та притиснути могильною плитою. Неймовірно, але саме ці три роки стали найкращим часом у ранній молодості українки Мотрони: вдячні господарі, які не морили голодом та давали теплий одяг, неважка праця, де вона не мусила подібно до гренадерів двожильно тяжко працювати, та купа вільного часу. Саме цього їй так не вистачало на Батьківщині, де злидні та постійна фізична втома перетворилися в реалії життя… На прощання стара німкеня подарувала їй намисто як згадку про те, що не всі в далекій Німеччині були безсердечними нацистами…
А що ж чекало її вдома? Напіврозвалена хатина, занедбана ділянка городу, бур’яни та сльози матері… Омріяна перемога радянського народу перенесла дівчину назад, вручивши серп, косу, молот та блакитне намисто…
Через товщу років, через іржу часу ця прикраса пережила свою хазяйку та дивиться на мене холодними скляними очима. Мовчки окидаю її злякано-зацікавленим поглядом та зачиняю шафу, дякуючи намисту за те, що в черговий раз нагадало мені про прабабусю Мотрону. За те, що з’єднало пам’ять поколінь.
Ось таким чином у туго натягнутій тиші, зі зворушливим та незвичним спокоєм у думках, я уявляю свою прабабусю Мотрону, історія якої часто згадується лише співчутливою красномовною мовчанкою бабусі. «Загнана в Німеччину на роботу до літніх людей». Ось і все, що мені відомо про неї. Та, як пікантний додаток до ледве реалістичних спогадів, я люблю додавати власне зображення.
Вставши з теплої канапи, прямую скрипучою підлогою до найвіддаленішої, у деякій мірі благословенної кімнати старого будинку бабусі – до приміщення, де прожила останні роки свого життя Мотрона. Дивно, але навіть проза сірих людських буднів стає непомітною, коли заходиш у цю машину часу, де ніби ледь знайомі запахи сплітаються і створюють якусь іншу, теплу ауру, якесь ельдорадо спогадів, якусь мозаїку дійсності та фантазії.
Зима 1943 року. Натовп з молодих дівчат, уродженок радянської робітничо-селянської спільноти, ведуть вулицями невеликого німецького містечка. Деякі плачуть у молитовній апатії, інші зляканими вугляними очима вивчають незнайомий міський пейзаж. І лише одна двадцятирічна тендітна дівчина з ледь помітною зморшкою між тонкими бровами серйозним поглядом свердлить морозяне повітря.
Через деякий час вона вже стоїть на порозі теплої, доволі заможної квартири перед двома немолодими німцями. В очах її – безліч німих питань, і незримо дівчина ловить себе на думці про те, що ця світла та чиста оселя притягує до себе зараз навіть сильніше, ніж холодна тісна хата на окраїні села Малий В’язівок.
Змерзлими пальцями обережно відчиняю затерту часом дерев’яну шафу – і через усю кімнату лунає стогін старих меблів, а потім знову вибухає тиша. Серед газет минулого сторіччя та випускного альбому своєї матері знаходжу колись синє, а сьогодні блідо-блакитне недовге намисто з крупними бісеринами. Я ніколи не торкалася до нього: страх порушити якусь давню звичку змушував мене лише мацати його очима.
Три роки у фашистській неволі – це звучить страшно, грізно, безнадійно, ніби заживо закопати людину в сиру землю та притиснути могильною плитою. Неймовірно, але саме ці три роки стали найкращим часом у ранній молодості українки Мотрони: вдячні господарі, які не морили голодом та давали теплий одяг, неважка праця, де вона не мусила подібно до гренадерів двожильно тяжко працювати, та купа вільного часу. Саме цього їй так не вистачало на Батьківщині, де злидні та постійна фізична втома перетворилися в реалії життя… На прощання стара німкеня подарувала їй намисто як згадку про те, що не всі в далекій Німеччині були безсердечними нацистами…
А що ж чекало її вдома? Напіврозвалена хатина, занедбана ділянка городу, бур’яни та сльози матері… Омріяна перемога радянського народу перенесла дівчину назад, вручивши серп, косу, молот та блакитне намисто…
Через товщу років, через іржу часу ця прикраса пережила свою хазяйку та дивиться на мене холодними скляними очима. Мовчки окидаю її злякано-зацікавленим поглядом та зачиняю шафу, дякуючи намисту за те, що в черговий раз нагадало мені про прабабусю Мотрону. За те, що з’єднало пам’ять поколінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар