У СЕРЦІ ТРИВОЖНИЙ СТУКІТ
Світлій пам’яті двох прадідів, які зникли безвісти
Я вийшла тебе стрічати
У зоряній сукні ночі,
І заздрило небо чорне,
І літо, мабуть, із ним,
Як заздрять красі дівчата.
І хтось нам таки наврочив
Таємну любов у горні
Страшного вогню війни.
Чекала на тебе, руки
Ламала собі, і Бога
Благала, аби прийшов ти,
Живим і здоровим був.
У серці тривожний стукіт
Ховала від слуху злого.
Стояла у сукні з шовку,
Хвилинам вела лічбу.
Висока струнка тополя
Здавалася довгим списом,
А обрій –– мечем ворожим
І темним, як біль в очах.
За щастя своє боролась
З війною, і десь лилися
Не сльози, а кров, о Боже,
І тільки вогонь стрічав.
1953
Бабусі, якій на той час було 15 років
Вважав колись товариш Йосип Сталін:
Нема людини – і нема проблем.
Та чи проблеми зникли, як не стало
Вождя і наказав ридати Кремль?..
Лилися сльози – щирі та фальшиві.
Вже хтось новий підручник планував
З історії – міфічної, як Шива,
В котрого безліч рук і стільки ж правд.
Промінчиком, немов художнім пензлем,
Скінчило сонце малювати день.
Ридали... і в селі, де область Пензи,
Сміялося дівча лише руде.
Кров з молоком! Гукало маму радо,
І зморшок не було ще на лиці...
А мій дідусь, ще зовсім юний, «Правду»
Читав тоді, живий, в Кременчуці.
ПАМ’ЯТЬ
Бути травою бажає волосся,
очі – зорями
між землею і небом,
та залишайся, бабусю, собою,
не бійся нічого –
навіть самотності дикої.
Особливо самотності.
Навіть пам’яті власної.
Особливо пам’яті.
Твій страх у мені вже, в мені...
І самотність,
і пам’ять
вічно живим
у мені.
Сталінград
не візьмуть...
не взяли.
Гаврильченко Клавдія Федорівна – народилася 1937 року у селі в Пензенській області (Росія). Батько Клавдії Федорівні зник безвісти 1942 року, коли їй було 5 років. У 1953 році перша в селі дізналася, що Сталін вмер, і перша принесла цю звістку односельчанам. Стала дружиною Гаврильченка Володимира Федоровича та переїхала до нього. З тих пір живе на Полтавщині, у Кременчуці.
Часто каже, що якби німці взяли Сталінград, то її село було б наступним після Сталінграда завойованим місцем.
Світлій пам’яті двох прадідів, які зникли безвісти
Я вийшла тебе стрічати
У зоряній сукні ночі,
І заздрило небо чорне,
І літо, мабуть, із ним,
Як заздрять красі дівчата.
І хтось нам таки наврочив
Таємну любов у горні
Страшного вогню війни.
Чекала на тебе, руки
Ламала собі, і Бога
Благала, аби прийшов ти,
Живим і здоровим був.
У серці тривожний стукіт
Ховала від слуху злого.
Стояла у сукні з шовку,
Хвилинам вела лічбу.
Висока струнка тополя
Здавалася довгим списом,
А обрій –– мечем ворожим
І темним, як біль в очах.
За щастя своє боролась
З війною, і десь лилися
Не сльози, а кров, о Боже,
І тільки вогонь стрічав.
1953
Бабусі, якій на той час було 15 років
Вважав колись товариш Йосип Сталін:
Нема людини – і нема проблем.
Та чи проблеми зникли, як не стало
Вождя і наказав ридати Кремль?..
Лилися сльози – щирі та фальшиві.
Вже хтось новий підручник планував
З історії – міфічної, як Шива,
В котрого безліч рук і стільки ж правд.
Промінчиком, немов художнім пензлем,
Скінчило сонце малювати день.
Ридали... і в селі, де область Пензи,
Сміялося дівча лише руде.
Кров з молоком! Гукало маму радо,
І зморшок не було ще на лиці...
А мій дідусь, ще зовсім юний, «Правду»
Читав тоді, живий, в Кременчуці.
ПАМ’ЯТЬ
Бути травою бажає волосся,
очі – зорями
між землею і небом,
та залишайся, бабусю, собою,
не бійся нічого –
навіть самотності дикої.
Особливо самотності.
Навіть пам’яті власної.
Особливо пам’яті.
Твій страх у мені вже, в мені...
І самотність,
і пам’ять
вічно живим
у мені.
Сталінград
не візьмуть...
не взяли.
Гаврильченко Клавдія Федорівна – народилася 1937 року у селі в Пензенській області (Росія). Батько Клавдії Федорівні зник безвісти 1942 року, коли їй було 5 років. У 1953 році перша в селі дізналася, що Сталін вмер, і перша принесла цю звістку односельчанам. Стала дружиною Гаврильченка Володимира Федоровича та переїхала до нього. З тих пір живе на Полтавщині, у Кременчуці.
Часто каже, що якби німці взяли Сталінград, то її село було б наступним після Сталінграда завойованим місцем.
Немає коментарів:
Дописати коментар